Підхід Віктора Франкла у превенції суїцидів
Це друга частина матеріалу на базі презентації семінару "Превенція суїцидів" нашого тренера Тімо Пурйо, PhD, засновника і головного тренера Інституту Віктора Франкла у Фінляндії, акредитованого логотерапевта з досвідом роботи у виправних колоніях для молоді, куратора української спільноти логотерапії. Читайте першу частину за посиланням.
Внесок Віктора Франкла у профілактику та лікування суїцидальних нахилів є незаперечним і унікальним завдяки поєднанню теорії та особистого досвіду її втілення в життя. Його робота у сфері профілактики самогубств тривала майже сім десятиліть і, безсумнівно, є його головним та найважливішим внеском у допомогу людям, які страждають. Однак його заслуги не отримали належної уваги, хоча його філософські принципи та практичні погляди утворюють ґрунтовну основу для застосування на практиці.
У теорії «Життя за межами смерті» (LTEA) пошук сенсу життя визначається як основна мотиваційна сила людини. Франкл був переконаний, що життя має сенс у будь-яких можливих ситуаціях. Отже, його практична стратегія запобігання самогубствам ґрунтувалася на зверненні до безумовного сенсу життя. Це виявилося ключовою темою в успішному лікуванні суїцидальних станів і становить міцну основу для втручання на різних стадіях суїцидальності.
Багато центральних понять логотеорії застосовуються до профілактики самогубств, таких як непокірна сила людського духу, самодистанціювання, воля до сенсу, самотрансцендентність, сенс моменту та відповідальність. З точки зору профілактики самогубств, екзистенційна фрустрація та екзистенційний вакуум також є ключовими явищами. Цілісна концепція людини Франкла слугує теоретичною основою (також) для профілактики самогубств.
Окрім елементів, що належать до LTEA загалом, Франкл також застосовував спеціальні методики для суїцидальних пацієнтів, госпіталізованих до психіатричних закладів. До них належить розроблений ним метод парадоксального наміру. Франкл також мав свої особливі способи, спрямовані на те, щоб пацієнти знайшли причини для життя, які б дозволили їм взяти на себе відповідальність після виписки з лікарні. Франкл вказував на це, щоб вони сказали так життю.
Перші кроки превенції суїцидів
Менш відомим є той факт, що Франкл, ще будучи молодим студентом-медиком, був піонером у сфері консультування молоді та запобігання самогубствам. Він бачив скрутне становище, в якому опинилася молодь у Відні: позбавлена інтересів, на милості порожнечі, більше схильна просто «покласти край усьому», ніж прийняти особисте рішення, керуючись совістю, і взяти на себе відповідальність за своє життя.
Починаючи з 1926 року Франкл віддано підтримував ідею створення центрів психологічного консультування молоді, і протягом двох років пропагував надання допомоги молодим людям, які перебували в екзистенційній скруті та обрали самогубство як радикальне вирішення життєвої ситуації, яку вони вважали нестерпною. Зрештою, у лютому 1928 року він оголосив про заснування «Австрійського бюро психологічного консультування молоді». Список людей, яких йому вдалося залучити до цього проєкту на волонтерських засадах, нагадував «Хто є хто» у психіатрії та психології того часу. Учасники щотижня на певний час відкривали свої кабінети або домівки, а консультації та допомога надавалися безкоштовно й конфіденційно. Це означало, що молодь, яка перебувала в екзистенційній скруті, могла звертатися до них безкоштовно й анонімно.
У 1930 році Франкл організував спеціальну кампанію з надання психологічної допомоги учням у період видачі шкільних табелів, яких усі так боялися. Кампанія проводилася наприкінці навчального року, оскільки у Відні сталися десятки самогубств або спроб самогубства виключно через страх перед невдачею, страх перед поганим табелем та страх перед покаранням з боку батьків. Завдяки цій кампанії у Відні вперше за багато років не було зафіксовано жодного випадку самогубства серед учнів.
У публікаціях Франкла того часу лейтмотив сенсу життя з’являється дедалі частіше й виразніше. В одній з публікацій він зазначає: «Молодь прагне змісту життя, мети та призначення життя, сенсу існування принаймні так само, як і роботи та хліба...», а в іншій — «Якими б різними не були психологічні причини самогубств, їхнім духовним підґрунтям є відсутність віри в сенс життя...».
У своїй автобіографії Франкл розповідає про тисячі молодих людей, які зверталися до консультаційних центрів у Відні. У статті 1935 року він зазначає, що кількість підлітків, які шукають поради, на той час становила близько 5 000. У тому ж контексті він зазначає, що лише у нього самого є матеріали щодо майже 900 випадків, якими він особисто займався.
Вік відвідувачів переважно становив від 16 до 24 років. У 20% усіх випадків спостерігалися зневіра в житті та суїцидальні думки.
Модель Франкла щодо програми психологічного консультування молоді та запобігання самогубствам, а особливо успіх спеціальної кампанії, спрямованої на зменшення кількості самогубств серед молоді, привернули увагу далеко за межами Відня. Наслідуючи приклад Відня, у 1928–1929 роках були створені інші центри в Хемніці, Празі, Цюриху, Дрездені, Брно, Тепліц-Шенау, Берліні та Франкфурті. У 1930 році подібні ініціативи були реалізовані в Будапешті, Югославії, Польщі та Литві.
Професійна діяльність Франкла у сфері превенції суїцидів
У 1933 році Франкл почав працювати в психіатричній лікарні «Ам-Штайнхоф», де очолював 3-й павільйон — «павільйон жінок із суїцидальними нахилами». Протягом 4 років під його безпосереднім наглядом перебувало 1 200 жінок. Більшість із них перебували в групі ризику щодо вчинення самогубства після невдалої спроби. У процесі прийому та обстеження в лікарні Франкл мав контакт із 12 000 жінок.
Щоб зробити висновки щодо пацієнтки, Франкл зазвичай запитував її: «Чи все ще у вас є суїцидальні думки?» Вона могла відповісти «ні», але лише для того, щоб її виписали, і вона зрештою змогла вчинити самогубство. Тож Франкл ставив додаткове запитання: «Чому ні?» Тоді вона відчувала збентеження, нервувала, не могла відповісти, не дивилася на нього і не наводила жодних причин. Натомість пацієнтка, яка долала свої суїцидальні бажання, казала щось на кшталт: «О, докторе, як ви й казали минулого тижня, я одужаю. Я дуже віруюча і не можу навіть думати про таке. У мене є дім і родина, і я мушу про них піклуватися. А ще я маю справу свого життя, яку мушу здійснити, — написати кілька творів». Франкл був переконаний, що якщо їхнє життя матиме сенс, ці пацієнтки позбудуться суїцидальних думок.
У 1937 році Франкл відкрив приватну практику як фахівець з неврології та психіатрії. Однак після примусової анексії Австрії нацистською Німеччиною в березні 1938 року він був змушений закрити свою приватну практику, і йому дозволялося приймати лише єврейських пацієнтів у будинку своїх батьків.
У 1940 році Франклу запропонували посаду завідувача неврологічного відділення в лікарні Ротшильда — останній лікарні у Відні, де ще дозволялося лікувати єврейських пацієнтів. Щодня до цієї лікарні потрапляло до 10 пацієнтів, які намагалися покінчити життя самогубством через гнітючу та загрозливу ситуацію, в якій опинилося єврейське населення Відня. Хоча Франкл розумів мотиви людей, як лікар він не вважав, що має право «дозволити долі йти своїм шляхом».
Він робив усе можливе, щоб повернути пацієнтів до життя, навіть у, здавалося б, безнадійних випадках. У цьому контексті Франкл мав можливість провести деякі наукові втручання щодо вмираючих пацієнтів. У останній статті, яку йому вдалося опублікувати у швейцарському медичному журналі перед депортацією до концентраційних таборів, він описує застосовану процедуру.
Бойове хрещення в концентраційних таборах
У вересні 1942 року Віктора, його батьків та дружину депортували до Терезієнштадта в Чехословаччині. У 1942–1944 роках Франкл організував там групи ув’язнених для запобігання самогубствам, щоб пом’якшити шок у новоприбулих та надати допомогу зневіреним. Він також створив «Мережу запобігання самогубствам», метою якої було повідомлення йому про висловлювання суїцидальних намірів або спроби самогубства. Франкл зв’язувався з відповідною особою та використовував свій попередній досвід.
Пізніше Франкл застосовував свій логотерапевтичний підхід, намагаючись заохотити інших в’язнів не втрачати надію на майбутнє в Аушвіці та двох підтаборах Дахау. Можна запитати, чи мала сенс профілактика самогубств у концентраційних таборах, де практично всі так чи інакше гинули. Однак навіть у таких умовах комусь завжди вдавалося вижити. І найголовніше — життя може мати сенс навіть у найжахливіших ситуаціях. Погляд Франкла на те, що життя беззастережно має сенс, спочатку ґрунтувався на інтуїції, коли він був учнем середньої школи. Пізніше це підтвердили емпіричні дослідження численних вчених.
Франкл стверджує, що життя в концентраційних таборах було «experimentum crucis» — вирішальним експериментом або комплексом спостережень, що мають вирішальне значення для підтвердження чи спростування теоретичного пояснення того чи іншого явища. Франкл дійшов висновку, що дві основні людські здібності — самовідсторонення та самоперевершення — були перевірені та підтверджені в концентраційних таборах. Емпіричні дані також підтверджують значення для виживання прагнення до сенсу та самоперевершення — прагнення вийти за межі себе в пошуках чогось цінного.
За однакових умов ті, хто орієнтувався на майбутнє, на сенс, що одного дня мав здійснитися, мали більші шанси вижити.
У концентраційних таборах Франкл, зокрема, виявив, що доти, доки в’язні відчували сенс у своєму житті, духовну орієнтацію на когось, кого можна любити, або на щось трансцендентне (Бога), вони не вчиняли самогубства. За подібних обставин вони виживали. Звісно, вони могли загинути в газових камерах чи іншими способами, але за інших рівних умов саме ті в’язні, у яких було сенс, і виживали.
Франкл визнає, що людське зло у світі, безумовно, не можна усунути шляхом індивідуальної самотрансценденції, але він наголошує, що людський дух залишається сильним навіть у скруті. Наявність мети, заради якої варто жити, чого можна з нетерпінням чекати, допомагає долати труднощі. Саме тому Франкл невпинно наголошував на важливості сенсу життя. На його думку, у скрутних обставинах сенс є необхідним, але недостатнім для виживання. Як бачимо з його конкретного досвіду, існують й інші вирішальні чинники, такі як удача, повороти долі чи Провидіння — елементи, що виходять за межі нашого контролю.
Франкл зазначає, що не кожен випадок самогубства можна пов’язати з відчуттям безглуздості, і самогубство не завжди є наслідком екзистенційної порожнечі. Але навіть якщо не кожне самогубство було скоєно через відчуття безглуздості, цілком можливо, що бажання людини покінчити з життям було б подолано, якби вона усвідомлювала якийсь сенс і мету, заради яких варто жити.
Отже, якщо сильна орієнтація на сенс відіграє вирішальну роль у запобіганні самогубствам, то як бути з втручанням у випадках, коли людина перебуває в групі ризику самогубства? Франкл пояснює такій людині, що його пацієнти неодноразово розповідали йому, як вони раділи, що спроба самогубства не увінчалася успіхом. Вони розповідали йому, що згодом виявилося: їхня проблема мала рішення, на їхні запитання та сумніви — відповідь, а їхнє життя — цінний сенс. «Навіть якщо все так добре складається лише в одному випадку з тисячі, — пояснює він, — хто може гарантувати, що це не трапиться з вами одного дня, рано чи пізно? Але спершу ви мусите дожити до того дня, коли це може статися, тож ви мусите вижити, щоб побачити світанок того дня, і відтепер відповідальність за виживання не покине вас».
Франкл багато говорить про свободу брати на себе відповідальність і про те, як сама свобода вимагає почуття відповідальності. Людина не може втекти від свого почуття відповідальності навіть у найрадикальнішій формі ухилення від відповідальності — самогубній втечі від самого життя. Адже вона вчиняє самогубство у свободі, припускаючи, звичайно, що вона все ще при здоровому глузді. Вона не може втекти від того, від чого втікає; її відповідальність не відпустить її.
Франкл наголошує людині, схильній до самогубства, що те, чого вона шукає, вона не зможе знайти, а саме — вирішення реальної проблеми. Тому потенційному самогубці слід неодноразово нагадувати, що позбавлення життя не вирішить проблему. Франкл використовує метафору й пояснює людині, наскільки вона схожа на шахіста, який стикається з, здавалося б, надто складною шаховою задачею й змітає фігури з дошки. Це не є вирішенням шахової задачі. І вирішенням життєвої проблеми не є відмова від власного життя. Так само, як шахіст порушує правила, людина, яка обирає самогубство, порушує правила гри життя.
Правила гри не вимагають від нас перемоги за будь-яку ціну, але вони вимагають, щоб ми ніколи не здавалися.
Зміна балансу життя
Як визнав Франкл, не всі самогубства вчиняються через сумніви щодо сенсу існування. Тож він зазначає (у книзі «Так життю: незважаючи ні на що», 2020), що, коли ми говоримо про самогубство, нам слід розрізняти чотири основні, але принципово різні причини, з яких виникає внутрішній потяг до самогубства.
1. Самогубство може бути наслідком не стільки психічного, скільки фізичного, тілесного стану. До цієї групи належать випадки, коли людина, яка переживає зумовлену фізичними факторами зміну психічного стану, намагається покінчити з собою, ніби під впливом непереборного внутрішнього пориву.
2. Люди, чия рішучість вчинити самогубство підсилюється розрахунками щодо його наслідків для оточення: люди, які хочуть помститися комусь за те, що їм заподіяли, і які хочуть, щоб їхнє прагнення помсти призвело до того, що інші причетні особи до кінця життя відчуватимуть провину: їх треба зробити винними у смерті самогубці.
Пункти 1 і 2 слід виключити, коли ми розмірковуємо про сенс життя.
3. Люди, чиє бажання покінчити з життям пояснюється тим, що вони просто відчувають втому, втому від життя. Але ця втома — це лише почуття, а почуття не є причинами. Те, що хтось стомлений і відчуває виснаження, не є обґрунтованою причиною, щоб раптово зупинитися. Натомість усе залежить від того, чи має продовження життя якийсь сенс і чи варто долати цю втому. Тут потрібна просто відповідь на питання про сенс життя, про те, щоб продовжувати жити попри зневіру у світі. Як таке, це не є контраргументом проти життя; однак таке продовження життя можливе лише за умови визнання безумовного сенсу життя.
4. Люди, які намагаються покінчити з собою, бо просто не можуть повірити в мету життя та сенс самого життя. Самогубство з такою мотивацією зазвичай називають «самогубством через баланс». У кожному такому випадку причиною є так званий негативний життєвий баланс. Така людина складає «балансовий звіт» і порівнює те, що вона має (кредит), з тим, що, на її думку, вона повинна мати (дебет); вона зважує, що життя ще їй винне, і які вигоди, на її думку, вона отримає від життя, а потім розрахований нею негативний баланс штовхає її до самогубства.
Зазвичай у стовпчику «кредит» фіксуються всі страждання та біль, а у стовпчику «дебет» — усі щастя та удачі, яких не вдалося досягти. Такий баланс є принципово хибним.
Альтернативний, прожиттєвий «баланс» ґрунтувався б на принципі логотерапії, де замість песимізму щодо минулого акцент робиться на баченні цінних аспектів минулого, на які можна покладатися й у майбутньому.
Принцип полягає, перш за все, у тому, щоб зосередитися на «тут і зараз» та значущих можливостях, які воно пропонує, і займати оптимістичну позицію щодо майбутнього. Отже, у стовпчику «дебет» буде все хороше, прекрасне та цінне, що людина пережила та отримала протягом свого життя. А стовпчик «кредит» буде зосереджений на всьому хорошому, прекрасному та цінному, що вона хоче пережити та досягти в майбутньому.
Повний «баланс» або «четверна таблиця»
З якими труднощами та негараздами я зіткнувся в своєму житті? | Чого хорошого мені бракувало в житті? |
Що хорошого, прекрасного та цінного я пережив та отримав в своєму житті? | Що хорошого, прекрасного та цінного я хотів би пережити та реалізувати в майбутньому? |
Можна також звернути увагу на «червону зону». Однак слід змінити кут зору, щоб відобразити те, як я навчився терпіти негаразди, справлятися з ними та продовжувати жити попри них або навіть завдяки їм. Які (духовні та інші) навички я набув, і що ще потрібно зробити?
У логотерапії замість «непоправного песимізму» наголошується на «оптимізмі минулого», що означає: усе значуще, що людина зберегла у своєму минулому, залишається з нею назавжди, і ніхто не може відібрати у неї цього достатку та багатства.
Франкл особливо говорить про трагічний оптимізм, що означає: людина залишається оптимістом попри життєві удари долі. Іншими словами, йдеться про те, щоб у ситуації трагедії робити все можливе, використовуючи весь свій потенціал. Франкл також вживає вислів «сказати «так» життю попри все», передумовою якого є те, що життя потенційно має сенс за будь-яких обставин, навіть у найгірших. Це, у свою чергу, вимагає від людини здатності творчо перетворювати негативні аспекти життя на щось позитивне чи конструктивне.
Сказати «так» життю означає одночасно сказати «так» відповідальності.
Говорячи про відповідальність, Франкл наголошував, що люди повинні усвідомлювати свою остаточну й фундаментальну відповідальність за втілення сенсу. Щоб підкреслити цей вид відповідальності, він використовує поняття «відповідальність».
Франкл наголошує, що були люди, яким вдалося сказати «так» життю в невимовних умовах, маючи на увазі в’язнів концентраційних таборів. Тож чи не повинні ми всі, хто сьогодні живе в менш складних обставинах, бути здатними зробити те саме? Сказати «так» життю не тільки має сенс за будь-яких обставин, але й є можливим у будь-яких життєвих ситуаціях.
Однак просто сказати «так» життю — цього недостатньо.
Різні шляхи до відкриття сенсів, визначені Франклом, допомагають людині шукати унікальні сенси кожної миті. Вона може використовувати їх як підказки для пошуку різних значущих можливостей у житті. Франкл згадує три загальні шляхи. По-перше, сенс життя можна знайти через творчу діяльність, тобто створюючи щось цінне, наприклад, твір мистецтва або здійснюючи вчинок, що заслуговує на вдячність. По-друге, сенс можна відкрити, переживаючи щось або зустрічаючи когось. Переживання чогось цінного означає переживання того, що уособлює об’єктивні цінності, такі як добро, істина та краса, і що можна відчути, наприклад, сприймаючи природу та культуру душею й серцем. Під зустріччю з кимось Франкл має на увазі зустріч з іншою людиною в її унікальності через любов до неї.
Третій шлях до сенсу призначений для ситуацій, коли долю людини спіткав удар долі або вона з інших причин відчуває безнадію. Отже, це саме та ситуація, коли людина перебуває під очевидним ризиком самогубства. Тоді перед нею постає виклик — зайняти певну позицію щодо такої долі, прийняти цінне ставлення до неї.
Йдеться про пристосування до скрутного становища, в якому ані творчість, ані досвід не можуть надати життю цінності та сенсу. Людині все ж надається остання можливість наповнити своє життя сенсом завдяки її ставленню до страждання. Таке ставлення формується через непохитне прийняття неминучої, незмінної долі шляхом прояву таких чеснот, як хоробрість, мужність та особиста гідність. Після цього людина також має бути готовою змінити себе та напрямок свого пошуку сенсу відповідно до поточних викликів.
Отже, життя може бути наповненим сенсом і через страждання — завдяки позиції, яку людина займає щодо свого скрутного становища, тобто завдяки ставленню, яке вона обирає до страждання. Цей цінний, благородний спосіб переживання страждання відкриває їй прихований сенс її страждань. Правильне ставлення може перетворити страждання на героїчне й тріумфальне досягнення, яким можна пишатися. Навіть людина, що опинилася в найгіршому становищі, все одно може знайти сенс у своєму житті завдяки тому, як вона сприймає свої страждання. Ось чому життя ніколи не втрачає сенсу.
Франкл описує духовну свободу ставлення людини, її внутрішню свободу прийняття рішень, у своєму відомому вислові: «У людини можна відібрати все, крім одного: останньої людської свободи — свободи обирати своє ставлення за будь-яких обставин, обирати свій власний шлях». Цим він підтверджує збереження свободи вибору в будь-якому оточенні, завдяки чому остання внутрішня свобода не може бути втрачена, а також абсолютний сенс життя, тобто збереження цінних можливостей для знаходження сенсу за будь-яких обставин.
Прагнення до сенсу як основа щасливого життя
Прагнення до сенсу посідає центральне місце в логотерапії. Воно передбачає, що людина, по суті, прагне знайти та реалізувати сенс і мету життя. Людину переповнює її глибоко вкорінене, вроджене прагнення та боротьба за сенс у своєму житті. На думку Франкла, прагнення до сенсу є не менш ніж основною людською потребою або першочерговою турботою. Отже, логотерапію можна визначити як «терапію через сенс» або «зцілення через сенс».
Відчай, спричинений уявним безглуздям життя, став нагальною та актуальною проблемою в усьому світі. Найважливіша потреба — базова потреба у сенсі — зазвичай ігнорується та залишається поза увагою як звичайними людьми, так і фахівцями, що надають допомогу. Вона є надзвичайно важливою, оскільки коли воля людини до сенсу реалізується, вона стає здатною терпіти страждання та долати фрустрацію й напругу. З іншого боку, якщо воля людини до сенсу зазнає фрустрації, вона схильна до самогубства. У логотерапії незадоволена воля до сенсу називається екзистенційною фрустрацією. Люди цієї категорії зазвичай скаржаться на відчуття марності та безглуздості або на глибоку безглуздість і повну порожнечу. Останній ступінь фрустрації називається екзистенційним вакуумом, який може становити загрозу для життя.
Питання полягає в тому, як допомогти людям, які перебувають у відчаї через відчуття безглуздості. Справа не в тому, щоб вдавати, ніби знаєш, у чому полягає сенс. Неможливо надати сенс і мету чужому життю чи навіть власному. Натомість їх треба шукати й знаходити в тому житті, яке є. Отже, завдання полягає в тому, щоб змусити людину повірити або переконати її, що в неї є мета, яку вона має реалізувати, — той сенс, який вона шукала весь цей час. Згідно з вченням логотерапії, сенс не відсутній у жодній життєвій ситуації; сенс завжди можна знайти, незважаючи ні на що.
Франкл зазначає, що, коли він говорить про сенси, які можна і слід реалізувати, він має на увазі унікальний сенс ситуації, що змінюється з кожною миттю та від людини до людини. Кожна життєва ситуація супроводжується екзистенційним питанням, на яке потрібно відповісти, роблячи екзистенційні вибори та приймаючи рішення. Ми повинні намагатися знайти сенси, які життя постійно підкидає нам у вигляді запитань на кшталт «Для чого це все?» Наші відповіді мають бути екзистенційними вчинками, а не лише інтелектуальними чи раціональними реакціями.
Пошук сенсу — це безперервне завдання, яке має вирішальне значення для якості людського існування. Логотерапія також вчить, що життя має безумовний сенс. Тому ми маємо усвідомлювати й пам’ятати, що кожна унікальна життєва ситуація має певну мету, хай навіть приховану. Замість того, щоб обговорювати сенс життя чи сенс власного життя, нам слід говорити про пошук і втілення неповторних та унікальних значущих цілей або цінних сенсів різних життєвих моментів.
Завданням кожного, хто використовує логотерапію у своїй роботі, є надання можливості тому, хто шукає сенс, знайти сенс у житті. Недостатньо лише посилатися на волю до сенсу, безумовний сенс життя та різні шляхи до сенсу. У пошуку та знаходженні сенсів моментів людина потребує конкретних духовних здібностей, які спочатку треба розпізнати та активувати для використання. Це вимагає наставництва та практики. Особливо якщо людина, яка перебуває в групі ризику самогубства, опинилася в екзистенційному вакуумі, це означає, що її доступ до власного духовного виміру та всіх її здібностей заблоковано. Тоді для прориву потрібна непокірна сила людського духу.
Логотерапевтичний підхід до моральної травми під час війни
Моральна травма — це не травма, зумовлена страхом, а розрив у тому, що людина все ще може вважати добром, спричинений тим, що вона зробила, не змогла запобігти або стала свідком. Моральна травма може виникнути внаслідок вбивства, неспроможності врятувати когось, виживання, коли загинули інші (почуття провини того, хто вижив), виконання морально сумнівного наказу, спостереження за жорстокістю, жертвами серед цивільного населення або відчуття зради з боку командирів чи інституцій.
Моральна травма — це криза, пов’язана не лише зі страхом, а й із совістю. Проблема полягає не в нав’язливих спогадах, а в руйнуванні морального горизонту.
У логотерапії совість відкриває те, чого ще немає, і те, що має бути: цінні та значущі можливості, доступні в житті, яких людина ще не помітила.
Отже, така перспектива є оптимістично орієнтованою на майбутнє і не передбачає негайного самозасудження, навіть за те, за що людина насправді не несе відповідальності. Проте справжню, безпосередню та спрямовану на майбутнє відповідальність необхідно брати на себе.
Проте безпосереднє питання не полягає в абстрактному «У чому сенс цього страждання?». У стані гострого розпачу це може звучати жорстоко. Більш корисними є такі питання:
«Що не слід вирішувати в цю найтемнішу годину?»
«Яка частина твоєї історії ще не прожита?»
«Хто або що все ще потребує твоєї присутності?»
«Чий тягар ти був би готовий допомогти нести завтра?»
«Яку відповідальність ти можеш взяти на себе, доки криза не мине?»
Цій людині також можуть знадобитися:
щире визнання того, що сталося;
розмежування між реальною відповідальністю та ірраціональним тотальним самозасудженням;
траур та символічні акти вшанування пам’яті (загиблого товариша по зброї);
моральний, духовний, юридичний або капеланський діалог;
відновлення почуття приналежності (зв’язку) та відповідальності, спрямованої на майбутнє.
Ставлячи собі ці запитання та відповідаючи на них своїми діями, ви зможете перебудувати свій моральний горизонт:
У чому полягає найцінніший сенс цієї миті («тут і зараз», сьогодення), який ви можете втілити у своїй поточній ситуації як український солдат?
Яких дій на благо інших (товаришів) та на загальне благо (вашого підрозділу) це може вимагати від вас?
Що є найціннішим з точки зору гідного життя (вашого власного, інших) у майбутньому?
На звершення
Постійно ведуться пошуки нових, більш ефективних підходів до запобігання самогубствам. Наприклад, Конрад Міхель брав участь у розробці моделі ASSIP (Програма короткострокового втручання у випадках спроб самогубства), яка поширилася в багатьох країнах і містить чимало елементів, схожих на погляди та підходи Франкла.
Я часто замислювався, чому постійно винаходять щось нове, не використовуючи старі й перевірені методи. Мені приходять на думку багато прислів’їв, які я вивчив, наприклад: «Розумніше покладатися на знайомий і перевірений метод, ніж пробувати щось нове», «Немає сенсу винаходити велосипед», «Навіщо лагодити те, що не зламалося» тощо. Людина та її фундаментальні екзистенційні питання не обов’язково змінювалися з плином часу; навпаки, вони є позачасовими.
Окрім Франкла, ще одним авторитетним експертом, який тривалий час працював у сфері запобігання самогубствам і розробив практичні методи, є Марша М. Лайнеган. Її праці також варті ретельного вивчення. Ми поєднали її ідеї з підходами Франкла в рамках проєкту запобігання самогубствам серед молоді, так званого проєкту «Light-to-Life».
Внесок Франкла у превенції суїцидів є значним, а конкретні результати, яких він досяг, — беззаперечними. Однак його діяльність у цій сфері потребує систематизації та узагальнення всієї методики превенції суїцидів в одній книзі. Мені невідомо, чи хтось уже це зробив; однак, якби це сталося десь у світі, було б корисно поширити цю інформацію на міжнародному рівні, оскільки, на жаль, ця проблема ніде не зникла.
