Відновлення та логотерапія в добу цифрового лінчування
- Хосе Морено
- 30 черв.
- Читати 6 хв
Минуло вже понад шість десятиліть відтоді, як Віктор Франкл у своїх працях “Підсвідомий Бог” (The Unconscious God) та “Воля до сенсу” (The Will to Meaning), застерігав: коли людина не знаходить сенсу, вона схильна розчинятися в колективізмі – ховатися у масах, аби уникнути власної свободи та особистої відповідальності. Відтак у логотерапії ми розуміємо колективні неврози як автоматизовані колективні поведінкові реакції, що притуплюють екзистенційний біль, але водночас знеособлюють людину й позбавляють її відповідальності.
Серед цих поведінкових проявів сьогодні особливо вирізняється динаміка, що знаходить найбільш родючий ґрунт у цифровому середовищі, – токсична й руйнівна як для окремої людини, так і для суспільства загалом. Показово, що це явище не є принципово новим, а радше є відтворенням архаїчної практики, яка тепер реалізується у технологічному просторі, де основною зброєю стають мова та масова експозиція. Йдеться про цифрове лінчування – нову форму руйнування людських життів у режимі реального часу, вкорінену в колективізмі й виправдану припущеннями про моральну перевагу.
Зміст статті
Те, що починалося як так звана “культура скасування”, переродилося на “культуру цифрового лінчування”, у межах якої людину карають, цензурують і піддають публічному та соціальному вигнанню через безперервні псевдоморальні атаки. Такі атаки часто тривають доти, доки не зруйнують життя – або принаймні певний його аспект – “чергової жертви звинувачення”.
Як уже зазначалося, цей соціальний невроз не є новим, адже він відтворює повернення до архаїчних практик – побиття камінням жінки, звинуваченої у перелюбі (досі зберігається в деяких країнах), розп’яття злодія чи єретика або публічної страти гладіаторів на римських аренах задля хворобливої насолоди натовпу від непристойного видовища.
Це явище відтворює найпримітивніші й глибоко архаїчні аспекти нашої біологічної та племінної природи, нівелюючи нашу власне людську, духовно-факультативну природу.
Передумови: невдача в теорії прав людини
Витоки “культури скасування” сягають лише близько останнього десятиліття, з появою так званого американського руху #metoo, який виник передусім як гідний спосіб викриття та публічного засудження зловживань. Згодом ця практика переросла в культуру, сформовану в північноамериканських академічних середовищах і відому в масовій свідомості під ярликами “політкоректність” або “Воук” (“Woke”).
Передумовою цього руху – як і тих, що з’явилися пізніше – стала теорія прав людини, зокрема її фундаментальний принцип – “відшкодування шкоди”.
Хоча наміри цього принципу були й залишаються шляхетними, практичне втілення репарації майже неможливе, адже вона залежить від екзистенційного досвіду постраждалої особи, а також від здатності кривдника до розуміння й емпатії – якщо йдеться про автентичність цього процесу.
Однією з причин швидкого переродження “культури скасування” в лінчування стало те, що інституційні прогалини залишили людей без реального доступу до правосуддя або принаймні зі стійким відчуттям, що правосуддя, яким вони його уявляли, не є ні досяжним, ні доступним. Саме в цей момент теорія та практика прав людини виявилися неспроможними виконати свою обіцянку. На жаль, достатньо лише поглянути на сучасний світ і численні війни, щоб побачити: західний цивілізаційний проєкт, заснований на правах людини, так і не був реалізованим у повній мірі.
Таким чином, із часом те, що мало бути юридичним процесом реституції, перетворилося на соціальну помсту – вісцеральну реакцію, яка шукає не справедливості, а задоволення.
Цензура, лінчування та руйнування людських життів
“Культура скасування” перетворилася на ідеологію, на політику ідентичності та виробила характерну рису цензури, що ставала дедалі очевиднішою: у міру радикалізації ставало зрозуміло, що будь-який сумнів означав виключення з дискусії й часто – як пасивне, так і активне – цензурування.
Пояснення полягає в тому, що ця ідеологія, аби утвердитися, потребує гегемонної риторики прогресивізму як єдиного мислення, що узгоджується з доброчесністю, справедливістю і так званою “правдою” про речі. Її популярність серед мас, обурених відчуттям несправедливості, була приголомшливою, а глобальне поширення – неминучим.
Сьогодні ми стикаємося з найбільш ригідною формою цієї ідеології – “культурою лінчування”. У межах цієї культури “відновлення” трактується як колективне покарання конкретної особи, узаконене дискурсом, що сам себе виправдовує – дискурсом доброчесності та справедливості. Мова прав людини в такому контексті перетворюється на інструмент та використовується як зручний механізм раціоналізації цифрового лінчування: тобто виникає логіка “людина заслуговує на покарання, бо завдала шкоди”, без урахування контексту, історичного виміру чи суб’єктивних факторів. У цій парадигмі відсутній простір для відновлення; натомість домінує покарання.
Уже детально задокументовано, що цифрові лінчування систематично завдають руйнівної шкоди життям тих, хто стає їхньою мішенню. Не буде перебільшенням сказати, що люди відриваються від ключових осей їхнього життя – роботи, міжособистісних стосунків, сім’ї та звичних просторів повсякденного життя. Травма, спричинена цими процесами, у багатьох випадках була настільки потужною, що люди ухвалювали рішення сказати “досить” своєму життю – під пасивним, а подекуди й задоволеним поглядом тих, хто брав участь у лінчуванні.
Подібне явище спостерігаємо й у десятках випадків насильства, пережитого американськими дітьми в школах, які зрештою вирішили позбавити життя своїх однолітків, розуміючи, що це означатиме руйнування або завершення й власного життя. Хоча булінг є більш локалізованим і приватним за характером, динаміка прихованого колективного покарання й систематичного знущання, спрямованих на те, щоб “зламати” іншу людину, все ж зберігається.
У такому колективізмі, у цьому колективному неврозі індивід відмовляється від власного судження, індивідуальності та особистої відповідальності, аби приєднатися до анонімної маси, яка, сидячи за клавіатурою, бере участь у цифровому лінчуванні. З екзистенційної перспективи доцільно поставити питання про те, як участь у цій жорстокості, замаскованій під доброчесність, впливає на людину. Як логотерапевти сучасності, ми маємо запитати себе: що відбувається з тими індивідами, які беруть участь у таких діях?
Логотерапевтичний підхід
З погляду логотерапії та екзистенційної психотерапії будь-який людський біль апелює до нас, незалежно від того, чи кваліфікує його закон як кримінальний чи ні. Страждання неможливо виміряти або порівнювати його між людьми чи соціальними групами, адже досвід емоційно-психічного розриву є унікальним, і лише той, хто його переживає, може осягнути його зсередини. Будь-яка спроба порівняти страждання за допомогою статистики чи соціології виявляється поверхневою та марною, якщо ми справді прагнемо наблизитися до інтимного досвіду людського болю для пошуку автентичної репарації. Як той, кого піддали лінчуванню, так і той, хто його здійснює, безсумнівно, мають власні страждання.
Кожна рана є унікальною, бо унікальним є кожне життя. Тому ми не можемо зрозуміти чи трансформувати шкідливі форми поведінки, якщо тримаємося виключно за колективні ідеології. Так само неможливо знайти здорові й сталi форми репарації в культурі лінчування. Лише в глибинній людській зустрічі стає можливим торкнутися болю іншого, не зводячи його до інструмента наративу. Потреба у публічному покаранні часто живиться тривогою, що має мало спільного з етикою. Це радше невротична поведінка: вияв волі до влади, прагнення піднестися над іншим, бажання знищити ідеологічного чи ідентифікаційного Іншого – того, кого сприймають як ворога.
Усе це в екзистенційних термінах має певне пояснення, якщо визнати, що ці неврози також приносять людині тимчасове полегшення екзистенційної фрустрації та відволікають її від страху власної скінченності – явищ, глибоко притаманних людині й таких, що лежать в основі багатьох залежностей. Отже, ми можемо розглядати “культуру скасування” та лінчування як соціальну залежність (невроз): кожен акт лінчування є “дозою”, що на мить зменшує дискомфорт існування без сенсу, але після завершення дії залишає ще більшу порожнечу – і тому вимагає нової.
Франкл наполягав, що протиотрутою від колективних неврозів є свідома самотрансценденція: прийняття особистої відповідальності та віднайдення унікального й невідчужуваного сенсу, не розчиняючись у масі. Віктор Франкл не лише сформулював це, а й засвідчив власним прикладом: переживши концентраційні табори, він ніколи не прагнув особистої помсти й не підбурював до цензури чи колективних лінчувань. Його примирлива позиція походила не з юдейсько-християнської моралі, а з глибокого усвідомлення людського як скінченності й страждання, а також із здатності людини до трансценденції. Для нього “відновлювати” означало не прагнути ідеального виправлення світу, а давати відповідь життю, cказати йому “так”, і спрямовувати себе до сенсу навіть в епіцентрі абсурду.
Більш людське відновлення
“Культура цифрового лінчування” має риси того, що Франкл описував як конформізм (сліпе слідування більшості) та інтеріоризований тоталітаризм (передавання й привласнення етичної відповідальності масі та прийняття її авторитету як природного) – способи втечі від екзистенційної порожнечі. Такі поведінкові моделі є колективними неврозами, за яких страх беззмістовності спонукає людей шукати хибні визначеності, але ці уявні визначеності досягаються ціною дегуманізації особистості й не здатні привести до справжнього відновлення.
Не може бути автентичного відновлення без емпатії, а справжня емпатія не народжується з потреби “бути хорошим” чи демонстрації моральної переваги. Вона постає з пережитого болю, з інтегрованої тіні, з подоланої внутрішньої ночі. Лише той, хто пройшов через власний біль – і віднайшов у ньому сенс, бо свідомо обрав його шукати – здатен дивитися на іншого без осуду, з гідністю того, кому не потрібно ні кричати, ні виставляти себе напоказ, ні карати.
Люди, які щоденно практикують повне проживання життя та постійно шукають сенс в моментах, днях, етапах і самій екзистенції, рідко беруть участь у колективних невротичних поведінках. Тобто ті, хто не намагається активно тікати від своїх екзистенційних викликів, природно не знаходять цінності в таких формах колективізму. Потрібно замислитися, з якої внутрішньої позиції та з якою метою ми долучаємося до цих проявів, коли самі в них опиняємося.
Я вважаю, що відновити людське у собі й у тому, кого ми схильні цензурувати чи лінчувати, означає мати здатність бачити й визнавати Іншого, зупиняти себе перед тим, як кинути перший цифровий камінь. Діяти з екзистенційною відвагою, навіть у мовчанні. Обирати не приєднуватися до натовпу. Обирати розуміння замість осуду – не тому, що Інший цього “заслуговує” чи не помиляється, а тому, що ми покликані відповідати на запитання життя через власні цінності, індивідуально й у поєднанні свободи та відповідальності, не розчиняючись у невротичному колективізмі.
