Чотири ключі з перспективи логотерапії та екзистенційного аналізу Віктора Е. Франкла

Переклад статті "Чотири ключі з перспективи логотерапії та екзистенційного аналізу Віктора Е. Франкла" проф. Марія Маршал, PhD, RP, та проф. Едвард Маршал, PhD, RP зроблений з дозволу авторів

Зміст статті

Вступ

Правда Прощення

Свобода і відповідальність

Справедливість

Вступ

Доктор Франкл якось зауважив: «…Якщо ми хочемо побудувати міст від людини до людини – а це також стосується мосту примирення і порозуміння – його опори мають бути не в головах, а в серцях» (Frankl, 1992:162).

Багато хто з нас щиро погоджується з цим висловом, тим більше, що ми віримо: коли ми справді маємо намір домовлятися про мир, нас менше турбують факти й цифри, розрахункові шанси війни чи миру, ніж людський досвід, що означає жити у часи війни та у часи миру. І якщо ми серйозно прагнемо спілкуватися з тими, хто пережив і одне, і інше, вони скажуть нам, що різниця разюча. Можливо, «…будь-який мир кращий за війну», або, принаймні, як казав Марк Туллій Цицерон, «…будь-який несправедливий мир кращий за справедливу війну».

Нещодавно у США та деяких європейських країнах відзначали День пам’яті, вшановуючи тих, хто віддав своє життя на службі своїй країні у часи війни. Справді, без сильної визвольної армії доля єврейського народу в Європі під час Другої світової війни була б приречена. Упродовж усього життя доктор Франкл пам’ятав і святкував річницю 27 квітня 1945 року – дня свого звільнення з концтабору, як свій другий день народження (Frankl, 2014:174; Klingberg, 2001). Отже, важливо пам’ятати про жертви, принесені заради миру, і, живучи у світі, розірваному численними конфліктами, шукати джерела надії на те, що людство зможе знайти спільну мету, об’єднатися заради спільних цінностей і зробити це через повне відкриття серця та роззброєння, перш ніж наша планета буде поглинута самознищувальною війною.

У своєму щорічному зверненні до Всесвітнього дня миру 1 січня 2025 року Папа Франциск нагадав, що ми всі – «паломники надії» (Pope Francis, 2024). Наше життя, наша історія та наші мрії переплетені між собою, коли ми разом прямуємо шляхом пізнання глибшого сенсу нашого існування, шукаючи сенс і оновлену надію (Pope Francis, 2025). Під час виступу перед послами, які зібралися у Ватикані, він закликав бути посланцями надії через діалог, навіть тоді, коли це складно, і практикувати дипломатію, засновану на чотирьох стовпах: правді, прощенні, свободі та справедливості (Pontac, 2025).

Тож тим із нас, хто зацікавлений у дипломатії миротворення, варто замислитися над цими чотирма ключами та розглянути, як їх можна зрозуміти й утілити з точки зору логотерапії та екзистенційного аналізу Віктора Франкла. Спробуймо розпізнати, яким чином логотерапевтичні принципи можуть бути практично прожиті, коли ми застосовуємо ці стовпи надії у міжособистісних стосунках і глобальних взаємодіях.

Чотири ключі дипломатії надії

1. Правда

«Що є істина?». Ці слова Понтія Пилата, сказані понад дві тисячі років тому, й досі відлунюють у людській свідомості (Йоан 18:38). Залишатися вірним істині – одне з найбільших випробувань нашого часу. Сьогодні медіа подають безліч різних поглядів на те, що відбувається у світі. Технологічний прогрес породив явище фейкових новин і deep fake – спотворених відображень реальності, які здатні ще більше поляризувати суспільство. Тому навички критичного мислення та здатність до рефлексії стають життєво необхідними для орієнтації в інформаційному хаосі сучасності. Папа Франциск зауважив: повернення до спільної мови, укоріненої в реальності, допомагає розпізнати істину, якої ми всі прагнемо й за якою тужимо.

Під час лекційного туру, який включав виступ у Гарвардському університеті, доктор Франкл звернув увагу на девіз цього навчального закладу: «Veritas» – «Істина» (Klingberg, 2021). Вказуючи на шпиль за вікном аудиторії, він попросив студентів описати, що вони бачать. Коли кожен зробив це зі свого місця, Франкл показав, що хоча всі спостерігали один і той самий об’єкт, кожен бачив його під іншим кутом, але це не зменшувало реальності самого шпиля. Так само й наші різні точки зору, якщо поєднати їх, дають глибше, об’ємніше розуміння істини. Яку ж істину про війну відзначав Франкл? Ту, що екстремальні обставини розкрили людські душі, оголили їхні глибини, найпотаємніші думки: «Життя в концтаборі розірвало людську душу й виявило її глибини… Люди знімали з себе маски, і серед них були як свині, так і святі» (Frankl, 2014:81,145). Концтабори стали жорстокою реальністю задовго до того, як колючий дріт з’явився на кресленнях філософів і політиків, котрі сповідували редукціоністські ідеології, де свободу плутають із свавіллям, а відповідальність – із сліпим підкоренням, де тиранія знищує цінність людського життя та гідність особистості. У цьому контексті Франкл зауважив: «Є лише два типи політиків: перші – ті, хто вірять, що мета виправдовує будь-які засоби; інші – ті, хто добре знають, що є засоби, здатні спаплюжити навіть найсвятішу мету» (Frankl, 2014:180).

Логотерапія не уникає реальності страждання. У «трагічній тріаді людського буття» Франкл визначає біль, провину і смерть як неминучі аспекти життя, які кожна людина переживає унікально й особисто, бо коли страждання неминуче, ніхто не може страждати замість нас (Frankl, 2014:73). Наші можливості полягають у тому, як ми несемо свій тягар і як ми стикаємося зі своїми стражданнями. Дійсно, кількість загиблих, мільйони переміщених осіб – це не просто безіменні та безликі речі. Це люди, як ви й я: матері, батьки, діти, друзі. У них є обличчя, імена, історії, які ми, можливо, ніколи не почуємо. Але знання чи незнання цього не змінює істини їхнього існування. Як писав Франкл: «Те, що було, – можливо, найнадійніша форма буття… Їхні сльози й радощі зберігаються в коморі минулого» (Frankl, 2014:142). І далі: «Те, що ми випромінюємо у світ, ті хвилі, які виходять із нашого буття, – саме це залишиться від нас, коли наше власне буття зникне» (Frankl, 2019:45).

У людській родині ми не можемо залишатися байдужими до долі ближніх. Адже це означало б заперечити частину самих себе. Франкл учив: прийняття істини та зіткнення з реальністю страждання відкриває  «приховані можливості для досягнення», які інакше легко не помітити (Frankl, 2014:73). До людини, яка страждає, звертається життя: «Як ти нестимеш цей хрест?». Людина, яка страждає, стикається з рішенням, стикається з питанням: «Що ти зробиш зі своїм болем?». У відповіді криється власний рай чи пекло людини. Ми можемо озлобитись і відповісти агресією. Або можемо відмовитися від помсти й створити щось нове та конструктивне (Lukas & Schönfeld, 2024). Франкл підкреслював: сенс у тому, щоб уникати або полегшувати страждання, яке можна уникнути – інакше це стає мазохізмом. А там, де доля невідворотна, ми завжди зберігаємо свободу обрати своє ставлення. «Страждання робить нас провидцями, і світ стає прозорим», – писав Франкл (цит. за Lukas, 2025). Нерідко саме в найважчі моменти людина усвідомлює, що насправді має значення: любов, яку ми отримали, коли нам дарували життя; люди, яких ми любили; і любов, що залишається. Істина записана в законах всесвіту: «Спасіння людини – в любові й через любов» (Frankl, 2014:35).

Жоден із нас не володіє всією істиною. Ми, люди, схильні до помилок, вразливі та обмежені у своїх можливостях. Однак ми можемо її шукати, інтуїтивно відчувати, розпізнавати й жити згідно з нею, відповідно до нашого зростаючого розуміння. Традиція, розвиток людства і мудрість можуть бути дороговказами в наближенні до істини – тієї, що нагадує: кожна людина потрібна, люба і очікувана в цьому житті.Це – універсальні людські цінності, що витримують випробування часом, ведучи нас до гармонії, а не до какофонії. Визначення сенсу – це істина, краса і добро, які відкриваються людському сумлінню. (Frankl, 2014). Щоб навчитися цінувати та жити осмислено, ми потребуємо спільнот – наших людських і глобальних родин. Адже щоб істина звучала і була почута, щоб виникали співзвуччя, резонанс, а навіть і дисонанс,  потрібен діалог.

Передумовою змістовного діалогу є активне слухання і співбуття з іншими (Marshall & Marshall, 2023). У логотерапії часто говоримо про «обтяжене спілкування» – це тоді, коли людина вважає, що вже знає, що думає інший, і намагається нав’язати йому власний погляд (Lukas, 2019). На жаль, упередження – свідомі чи несвідомі – ведуть до непорозумінь і плутанини. У хвилини емоцій ми часто реагуємо імпульсивно, не замислюючись. Тому перше правило активного слухання – готовність приділити увагу іншому, уповільнитися і, навіть якщо ми не згодні або чуємо щось неприємне, підсумувати і відобразити те, що зрозуміли. Наступний крок – розпізнати цінності, що лежать у основі сказаного, і спробувати пов’язати їх із універсальними людськими цінностями, з позиції яких можна шукати спільний ґрунт. Уважна чутливість до сенсу є частиною ноетичного діалогу – такого, в якому мета не в тому, щоб швидко відповісти чи відреагувати, а щоб глибоко й усвідомлено відповісти на те, що почули.

Можливість висловитися й бути почутим – це подарунок у нашому світі, де все відбувається надто швидко. Це – наріжний камінь діалогу, який утримує і шанує істину. Як зазначив Папа Лев XIV:

«…Будівництво миру починається з того, щоб стати поруч із жертвами та побачити події їхніми очима. Такий підхід є ключовим для роззброєння сердець, способів мислення й ментальностей, а також для викриття несправедливості системи, що вбиває і базується на культурі відкидання…У наш вік швидкості й миттєвості нам потрібно повернути терпіння, необхідне для цього процесу. Історія та досвід навчають: справжній мир постає знизу – з місць, спільнот і місцевих інституцій через слухання того, що вони мають сказати. Так ми починаємо розуміти, що мир можливий тоді, коли розбіжності й конфлікти не відкидаються, а визнаються, осмислюються й долаються» (Pope Leo XIV, 2025).

Отже, слухання істини, що живе в досвіді кожної людини, – це перший ключ дипломатії надії.

2. Прощення

Прощення є другою опорою дипломатії надії. Як скінченні, вразливі та схильні до помилок істоти, ми маємо людську властивість ставати винними та переживати дисонанс між нашими цінностями – універсальними людськими цінностями і нашими діями або діями інших людей (Frankl, 2014). У більшості випадків вина може бути ознакою здорового й функціонального сумління, яке сигналізує, що цінності та керівні принципи були порушені. Дії бездіяльності чи призначення в логотерапевтичному розумінні означають, що ми не змогли вловити сенс моменту або не діяли відповідно до голосу сумління.

Так само, як відчуття провини є людською прерогативою, пошук гідної відповіді на власні чи чужі помилки – це наш людський привілей. Примирення вимагає визнати неправомірну дію, її природу, вплив і наслідки. Відшкодування може бути здійснене людині, якій було завдано шкоди, іншій особі; або на моральному рівні – через власні позитивні зміни (Lukas, 2014).

У деяких сім’ях, наприклад, дітей із раннього віку вчать вибачатися одне перед одним, якщо вони образили чи завдали комусь шкоди. Поза простим словом «вибач», їх навчають звернутися до іншої дитини, висловити, за що саме і чому вони перепрошують, і попросити пробачення. Дитину, яку було скривджено, просять вислухати вибачення і, коли вона буде готова, прийняти його. Можуть бути й фізичні знаки примирення – обійми чи поцілунок. Іноді пропонується й певна форма відшкодування: улюбленою іграшкою діляться або виконують якесь завдання, щоб порадувати іншу дитину та показати щирість усвідомлення своєї помилки й намір діяти краще наступного разу. Невідворотно, коли діти відчувають, що їх пробачили, вони вчаться усвідомлювати вплив своїх слів і дій на оточення. Емпатія сприяє доброзичливості одне до одного.

Коріння емпатії починається з усвідомлення того, що кожен може помилятися. Навіть батьки не застраховані від помилок. Тому найбільшим уроком для дітей стає момент, коли батьки здатні визнати власну помилку й попросити у них пробачення. Дивовижно, наскільки пробачливими й розуміючими можуть бути діти. Такі уроки з раннього віку вчать їх, що так само, як можна опинитися в ситуації, коли потрібно шукати примирення, можна опинитися й у ситуації, коли ти даруєш прощення. І якщо їх запитати, вони скажуть: важко бути в першій ролі, але чудово бути в другій! Звісно, прощення не означає забуття, адже це не когнітивний акт. Це акт милосердя духу, завдяки якому скривджена сторона може піднятися над болючими почуттями й подарувати мир від щирого серця.

Франкл наголошував, що вина може бути лише особистою, а не колективною чи ретроспективною колективною виною (Frankl, 2014:177). Тобто людина несе відповідальність лише в межах своєї сфери свободи. Маленькі діти та люди з порушеннями, що обмежують їхнє розуміння, не усвідомлюють природу та наслідки своїх дій. Тому їхня відповідальність є мінімальною або обмеженою. Однак так само, як батьки несуть відповідальність за шкоду, якої їхні діти можуть завдати іншим, існує колективна відповідальність і колективна відповідальність у юридичному сенсі, а також провина за участь у колективі, який чинить насильство чи звірства (Frankl, 2023). Як і особиста вина, заслуга також є особистою, хоча її може святкувати вся спільнота. А «героїзм», – казав Франкл, – можна вимагати лише від однієї людини – від самого себе (Frankl, 2014:174). Тому Франкл радив: «…живи так, ніби ти живеш вдруге і ніби вперше вчинив так само неправильно, як збираєшся вчинити зараз!» (Frankl, 2019:46). – Тобто будь уважним до того, що ти – людина, чиє сумління може помилятися, і намагайся помічати свої сліпі зони через рефлексію та постійне внутрішнє формування.

Невдовзі після закінчення війни, у 1945 році, рабин Лео Бек сформулював «Молитву про примирення», у якій сказав: «…Лише добро буде зараховане» (Frankl, 2014:175). Усвідомлюючи власні недоліки, ми визнаємо, що існують ідеали й цінності, і що ми разом прагнемо до них, навіть якщо не завжди можемо їх повністю реалізувати чи досягти найвищого. Це робить нас уважними до того, що перед нами – величезний простір для зростання, самовдосконалення та поліпшення світу. У цій праці кожна людина є цінною, і місце жодної не може бути замінене. Єдине людство складається з унікальних і незамінних членів (Frankl, 2014).

Франкл зауважив: «Світ перебуває у поганому стані. Але він стане ще гіршим, якщо кожен із нас не зробить усе можливе…». Це закликає до уваги й пильності у подвійному сенсі: «…Після Аушвіца ми знаємо, на що здатні людські істоти. А після Хіросіми ми знаємо, що поставлено на карту» (Frankl, 2014:145).

Відповідно до давнього юдейського вірування, у світі є лише тридцять шість праведників, на яких тримається існування світу (Frankl, 2014). Їхні особистості мають залишатися таємницею, адже щойно їх упізнають, вони зникають. Якось хтось запитав, чому так має бути, чому праведника, коли його ідентифікують, «усувають». Відповідь полягає в тому, що тоді він стає зайвим і отримує інше завдання. Доктор Франкл використовував цю притчу, щоб показати: навіть у найнесподіваніших місцях можуть бути люди, які виявляють милосердя, доброту й співчуття. Немає потреби називати їх поіменно. Найкраща служба – це та, яку здійснюють не заради самопрославлення, а в покірній відданості тому, що потребує здійснення.

Звісно, існують складні ситуації, у яких майже кожен варіант має свої недоліки, і жити відповідно до ідеалу здається майже неможливим. У таких обставинах ми все ж можемо прагнути до оптимального рішення – того, що призведе до найменшої можливої кількості страждань для всіх, хто залучений (Lukas & Schőnfeld, 2024).

Прощення, ресурс людського духу й людська здатність, робить нас свідомими того, що існує сфера свободи, у якій ми контролюємо власні дії, і сфера долі – дії, думки та реакції інших людей, на які ми не маємо прямого впливу. Даруючи прощення, ми здійснюємо людську свободу розірвати ланцюг ненависті та виявити благодать і милосердя до того, хто так само є недосконалою людською істотою, як і ми. Прощення спрямовує милосердя на зцілення світу. Воно приносить у світ можливість нового шансу й нового початку.

Під час зустрічі Рухів і Асоціацій «Зони миру» у Вероні цього року, 2025-го, учасники стали свідками мужніх обіймів між Маозом Іноном, ізраїльтянином, чиїх батьків убили представники Хамасу, та Азізом Сарою, палестинцем, чий брат загинув від дій ізраїльської армії. Папа Лев XIV, який головував на зустрічі, написав: «Тепер вони друзі й працюють разом. Цей жест залишається свідченням і знаком надії» (Pope Leo XIV, 2025). У будь-якому місці можна знайти добрих і порядних людей, які прагнуть жити у світлі правди й залишити позаду шляхи зла. Тому пошук і дарування прощення є другим ключем дипломатії надії.

3. Свобода і відповідальність

Свобода є надзвичайно цінною у нашому сучасному світі. На одному кінці спектра існує безліч місць, де люди зазнають нелюдських умов. На іншому – люди мимоволі підпорядковують свою свободу способу життя, який спонукає їх шукати владу, престиж чи успіх (Pope Francis, 2025). Ще гірше те, що вони підкоряють свою свободу залежностям і звичкам, які обмежують їхній потенціал.

Свобода – це не свобода від, стверджував д-р Франкл, а «свобода до… відкривати цінності й сенс, заради яких варто жити» (Frankl, 2014). Помилковою є думка, що життя людей, чиї можливості певним чином обмежені їхньою соціологічною, біологічною чи психологічною долею, є життям, яке не варте проживання. Такий погляд ґрунтується на утилітарній ідеї, що цінність людини залежить від її користі для суспільства. Це редукціоністське бачення особи, яке ототожнює людську гідність із продуктивністю. Воно розглядає людину як психофізичний механізм, який можна замінити, щойно він перестає бути повністю функціональним. Звідси походить сучасне уявлення про «культуру скасування», у якій люди з різними здібностями стають дискримінованими й небажаними, а ті, хто стикається з невиліковною хворобою, доходять висновку, що їхнє життя стало марним і позбавленим сенсу (Merlo, 2024). Це узгоджується з «культурою смерті» та байдужістю до страждань інших (Pope Francis, 2014; Batthyány, 2021).

Окрім служіння спільноті, яке підкреслює унікальність і цінність людини, Франкл стверджував, що існує ще один спосіб, у який може здійснитися специфічний і неповторний сенс людського життя – спосіб, відмінний від активного, бо це більш-менш пасивний шлях, без зусиль і без дії – «нічого не роблячи для цього», – який полягає в тому, щоб бути коханим. Коли людина є дорогоцінною та гідною в очах іншого, благодать, так би мовити, «падає їй на коліна», тоді як інакше її довелося б здобувати. Адже любов неможливо заслужити, зазначав Франкл, бо вона не є винагородою, а благословенням (Frankl, 2019:76): «…На шляху любові людина отримує “з благодаті” те, що інакше їй довелося б здобувати через зусилля чи дію: усвідомлення своєї унікальності та індивідуальності. Бо саме природа любові дозволяє нам бачити того, кого ми любимо, у його неповторності та індивідуальності» (Frankl, 2019:76).

Франкл розрізняв три види любові: philia, eros і agape (Frankl, 2000). Philia – це фізична любов, що оцінює зовнішність людини, схвалюючи чи ні. Eros – це психологічно-емоційний потяг до рис іншого, до його подобань, характеру, особистості. Але ані philia, ані eros не є винятковими. Лише agape – безумовна любов, здатна бачити іншого як неповторну, бажану і люблену істоту, незалежно від його здоров’я чи хвороби, статусу чи його відсутності, багатства чи бідності. Лише очима такої любові можна по-справжньому оцінити себе й інших як тих, кого життя хоче й приймає (Frankl, 2000). Це дозволяє змінити запитання «Чого я можу очікувати від життя?» на «Чого життя очікує від мене?» (Frankl, 2019:33). А також замислитися: «Чого життя очікує від мого ближнього?», «Як я можу допомогти йому чи їй розкрити найбільший потенціал добра?» і «Як я можу стати знаряддям у їхньому пошуку сенсу?».

Свобода є вродженою для людської істоти. Людина, яка усвідомлює, здатна до самоусвідомлення, а понад це – до саморефлексії та самопізнання, може зрозуміти, що людська свобода не належить до виміру тіла, адже тіло підвладне хворобам і недугам. Людська свобода не є частиною психіки, бо психіка зазнає впливу думок і емоцій. Людська свобода – це свобода духу, у якій людина може обрати свою позицію щодо власної ситуації. Вона здатна до самодистанціювання, тобто спостереження за собою та обставинами ззовні. Вона здатна до самотрансценденції – уміння сягати цінностей і втілювати їх, так само як може сягати любов’ю, щоб плекати й бачити. Таким чином, як стверджував Франкл, людська істота не є двовимірною, а тривимірною. Людина – це єдність тіла, душі та духу. Тіло й душа працюють у тандемі, щоб досягти стану рівноваги, спокою та гомеостазу, тоді як дух є онтологічно й якісно відмінним від них. Він діє у стані напруги між тим, що є, і тим, що має бути, – у динаміці. Дух завжди спрямований до сенсу (Frankl, 2019b).

Антропологічне бачення людини у Франкла стверджує, що сутність особи – це дух, який не може захворіти. Його вияв може бути тимчасово заблокований хворобою, але як потенціал він завжди присутній (Frankl, 2019b). Це антропологічне розуміння людини є основою людської свободи: здатності сягати творчих, пережиттєвих та настановних цінностей і втілювати їх. Через творчі цінності ми можемо ставати співтворцями й приносити у світ щось нове. Через пережиттєві цінності ми можемо бачити й зустрічати одне одного. Через настановні цінності ми можемо займати позицію щодо страждання. Кінцевість, вразливість і хибність не відбирають сенсу життя – навпаки, вони підсилюють нашу відповідальність мудро використовувати свої ресурси й приносити у світ через себе та свої дії те, що ще має прийти (Frankl, 2019:105).

У Писанні сказано: «Я поклав перед тобою життя і смерть, тож обери життя» (Второзаконня 30:19). Починаючи з кожної окремої людини та кожної спільноти – підхід «знизу догори» – наші «…руки, серця й розум можуть служити знаряддями, що приносять мир і примирення в наш стражденний світ» (Pope Francis, 2025). Через свободу й відповідальність ми можемо доповнити трагічну тріаду болю, вини та смерті тріадою цінностей – творчості, досвіду і ставлення – і сприяти зціленню (Frankl, 2014). У словах Папи Франциска:

«…У світі та наших суспільствах існує надто багато насильства. Серед воєн, тероризму, торгівлі людьми та повсюдної агресії нашим дітям і молоді потрібно мати можливість переживати культуру життя, діалогу та взаємної поваги. Понад усе, їм потрібно бачити чоловіків і жінок, які втілюють інший, ненасильницький спосіб життя. Від локальних і щоденних ситуацій аж до міжнародного порядку – всюди, де ті, хто зазнав несправедливості й насильства, чинять опір спокусі помсти, вони стають найпереконливішими творцями ненасильницького процесу миробудування. Ненасильство як метод і стиль має визначати наші рішення, наші стосунки та наші дії» (Pope Leo XIV, 2025).

Отже, свобода й відповідальність у втіленні ненасильницьких способів життя є третім ключем дипломатії надії.

4. Справедливість

У своїх лекціях «Плюралізм наук і єдність людини» Франкл розглядав поняття універсальної людяності, яке він називав моноантропізмом, описуючи людину як неподільну й таку, що не зводиться до суми частин – цілісну антропологічну єдність (Frankl, 2010:137–155; Frankl, 2000:135). Як частина людства, кожен із нас покликаний підтримувати універсальні людські цінності, такі як гідність людини та святість життя. Ми покликані жити в гармонії та мирі. Мир – це не просто протилежність війні, а вияв солідарності одне з одним понад обмеженнями, понад кордонами, понад класом, расою, етнічністю чи національністю. Як і мир, справедливість є універсальною цінністю, що стосується рівності, відповідальності та ідеалу правильного вчинку.

Згідно з д‑р. Лукас, на рівні тіла можна говорити про те, що є здоровим і нездоровим. На рівні психіки можна визначати те, що є адаптивним або неадаптивним. На рівні духу ми говоримо про те, що є правильним і неправильним (Lukas & Schőnfeld, 2024). Людина або діє відповідно до голосу свого сумління, або ігнорує його й відвертається від нього. Сумління є ресурсом духу, спрямованим на те, що має бути здійснене й актуалізоване (Frankl, 2014b). Воно подібне до внутрішньої антени, налаштованої на сенс, навіть якщо людське сумління може помилятися. Проте “…злочин у кінцевому підсумку залишається незбагненним, оскільки його неможливо повністю звести до біологічних, психологічних чи соціологічних чинників. Повністю пояснити чийсь злочин означало б водночас пояснити геть його провину й побачити в ньому не вільну та відповідальну людську істоту, а механізм, який потрібно полагодити” (Frankl, 2019:140). Саме тому Франкл говорив про таємницю зла – mysterium iniquitatis, – термін, який він сформулював за аналогією з томістичним поняттям mysterium caritatis (таємниця любові та милосердя; Frankl, 2019:140). Оскільки наша відповідальність зрештою спрямована до сумління, єдиний шлях людського зростання полягає у постійному іспиті сумління, його формуванні та вдосконаленні нашої здатності бути до нього налаштованими (Marshall & Marshall, 2023).

Ми спостерігаємо поступове вдосконалення людського сумління впродовж історії: у давні часи справедливість передбачала відплату за провини відповідно до їхньої тяжкості. Концепція «око за око» вважалася ідеальним способом відплати за переступи. Смертна кара через побиття камінням була прийнятною за певні дії, що порушували норми спільноти. Поступово правило «Не роби іншому того, чого не хотів би для себе» було уточнене до: «Стався до інших так, як ти сам хотів би, щоб ставилися до тебе». Уже понад дві тисячі років ми знаємо заповідь: «Люби ближнього свого, як самого себе» (Левіт 19:18; Мт 22:39). Це співчутливе вчення запровадило ідеал ставлення до інших із добротою та милосердям.

Щоб бути налаштованими на голос нашого сумління, потрібні уважне слухання, споглядання та розпізнавання в тиші (Marshall & Marshall, 2016). «Ora et Labora» – «Молися і працюй», звучить давній вислів (Правило святого Бенедикта), і в цих словах є мудрість. У ритмічний спосіб нам необхідно відступати від гамору світу, щоб увійти в дотик із ідеями та ідеалами, які наповнюють нас відчуттям подиву. Ідеї та ідеали є «…самими елементами виживання», – цитував Франкл астронавта Джона Ґленна, – бо цінності є пейсмейкерами нашого буття. Лукас використовувала біблійний образ, щоб показати незмінність сенсу в будь-якій ситуації: коли ізраїльтяни мандрували пустелею, Бог ішов перед ними у стовпі хмари, скеровуючи їхній шлях. Так само й сенс завжди випереджає буття. Цінності є маркерами сенсу (Lukas, 2000; Frankl, 2014b).

Франкл розрізняв два типи сенсу: сенс моменту та Вищий сенс (Frankl, 2000). Сенс моменту завжди є особистісно й ситуаційно зумовленим і представлений цінністю, яка в певний момент стоїть у відношенні до конкретної людини. Об’єктивна реальність сенсу, те, що життя пропонує нам у кожну мить, існує в контексті вищого сенсу – абстрактного, Вищого сенсу. Вищий сенс нашого існування може бути прихованим від наших очей, бо він належить до реальності, недоступної людському розумові. Він існує у вимірі Трансцендентного, до якого ми можемо наблизитися лише через сферу духу. Це той контекст, у якому відбувається наше існування. Це – Підстава нашого буття. Релігія, казав Франкл, є здійсненням того, що можна назвати «волею до вищого сенсу» (Frankl, 2000:153). Хоча ми не можемо повністю осягнути всемогутню, всезнаючу й всюдисущу природу Бога, ми можемо спрямовувати себе у вірі до Вищого Логосу – мовою глибоко релігійною – до Божої волі. Ця динаміка є актом волі; вона відбувається через динаміку нашого духу. Це вільний вибір, який дозволяє нам вести діалог не лише із собою та іншими, але й із Трансцендентним.

Існує природна спорідненість, що спрямовується до вищого добра. Плодом цієї спорідненості є рефлексивний досвід сопричастя, миру та гармонії. Ця життєдайна сила кличе нас до постійного оновлення серця, метанойї, повного навернення й віддання себе. Як обеззброююча любов, вона запрошує нас жити повно: не як фактивні істоти, прив’язані до своєї долі, а як факультативні істоти, відкриті до можливостей зміни й зростання (Frankl, 1994). Франкл наголошував, що людська істота є зумовленою, але не детермінованою. Людський дух, живлений Духом, є джерелом нашої життєвості й пориву, зерном самотрансформації та відкуплення.

Франкл стверджував, що людські істоти вищою мірою є самовизначальними (Frankl, 2014:125). Ми стаємо тими цінностями, які живемо. Тому, казав Франкл, найважливішим є зробити якнайкраще з будь-якої даної ситуації:

«Найкраще, однак, – це те, що латинською називається optimum – звідси й причина, чому [він говорив] про трагічний оптимізм, тобто оптимізм перед лицем трагедії й у світлі людського потенціалу, який у своїй найвищій формі завжди дозволяє: (1) перетворювати страждання на людське досягнення й звершення; (2) виводити з вини можливість змінити себе на краще; і (3) виводити з минущості життя стимул до відповідальної дії» (Frankl, 2014:129–130).

Справедливість за мірками світу визначається законами та правилами судової системи. На жаль, інколи відсутність судових структур або їхня корумпованість робить справедливість недосяжною, викривленою й спотвореною. Справедливість у вимірі Трансцендентного виходить за межі справедливості цього світу. Вона не підкоряється логіці цього світу, бо є надприродним законом – законом досконалого миру, гармонії всесвіту. Хоча тут, на землі, ми не завжди можемо досягти такого стану справедливості, ми можемо прагнути до його ідеалу, стояти за нього й захищати його.

Відповідно, природно засуджувати несправедливість і захищати вразливих, слабких і знедолених членів нашого суспільства. З огляду на вимір Трансцендентного, наша відповідальність виходить за межі нашого сумління, перед яким ми відповідаємо. Зрештою, ми відповідальні перед Трансцендентним (Frankl, 2000). Усі ми несемо відповідальність за те, що дозволяємо статися через нас, і наша надія полягає в тому, що лише добро буде зараховане й лише добро залишиться.

Тому, коли ми стикаємося з, на перший погляд, неможливими ситуаціями, несправедливістю та труднощами, коли навіть судова система нас підводить, ми можемо бути певні, що наша недоля відома й почута цим невидимим Найвищим Суддею, ім’я якого – милосердя. Ми можемо довірити Йому свої турботи й скорботи.

Справедливість у кінцевому підсумку поєднує нас із відповідальністю за побудову справедливішого й кращого світу для всіх. Вона закликає нас діяти сумлінно задля спільного добра і, передусім, виявляти доброту та співчуття до наших ближніх, особливо тих, хто цього найбільше потребує. Як каже Псалмоспівець: «Його справедливість і мир поєднаються, мов давні друзі… Милість і правда зустрінуться; правда і мир поцілуються» (Псалом 85:10).

У словах Папи Лева:

«Шлях до миру вимагає сердець і умів, вихованих у турботі про інших і здатних бачити спільне благо в сучасному світі. Адже дорога до миру стосується всіх і веде до плекання правильних взаємин між усіма живими істотами. Як зазначав Іван Павло ІІ, мир є неподільним благом; він або належить усім, або нікому (див. Sollicitudo rei socialis, 26). Він може бути справді досягнутим і пережитим як реальність життя та цілісного розвитку лише тоді, коли в сумлінні людей існує “тверде й наполегливе рішення присвятити себе спільному благу”» (Pope Leo XIV, 2025).

Тому практикування милосердної справедливості є четвертим ключем дипломатії надії.

Висновок

Логотерапія та екзистенційний аналіз Віктора Франкла допомагають окреслити заклик Папи Франциска застосовувати ключі правди, прощення, свободи/відповідальності та справедливості в дипломатії надії. Логотерапія пропонує можливість зустріти трагічну тріаду людського існування – страждання, вину та смерть – із трагічним оптимізмом. Вона наголошує на тривкій природі сенсу у втіленні цінностей творчості, досвіду і сталвення. Вона підкреслює свободу й відповідальність у залученні до реалістичного та оптимізуючого активізму.

Представляючи логотерапевтичні концепції, пов’язані з людиною та пошуком сенсу, ми починаємо розуміти, що означає застосовувати дипломатію надії. Посол надії – це людина, яка, замість того щоб регресувати до інстинктів, продиктованих страхом, діє з імпульсу до сенсу. Він чи вона підводиться, робить крок уперед, каже «Так!» життю і, попри все, допомагає іншим робити те саме. Тому посол надії є вісником миру.

Список використаних джерел

Batthyány, A. (2021). La superación de la indiferencia/Overcoming Indiferencie. Barcelona:Herder

Frankl, V. E. (2023). Embracing Hope. On Freedom, Responsibility and the Meaning of Life. Boston, MA: Beacon Press.

Frankl, V. E. (2010). The feeling of meaninglessness. The challenge to psychotherapy and philosophy. A. Batthyány (Ed.). Milwaukee, WI: Marquette University.

Frankl, V. E. (2000). Ma’s Search for Ultimate Meaning. New York, NY: Basic Books.

Frankl, V. E. (2014). Man’s Search for Meaning. Boston/Ma: Beacon Press.

Frankl, V. E. (2014b). The Will to Meaning. New York, NY: Random House.

Frankl, V. E. (2019). Yes to Life in Spite of Everything. Beacon Press, MA: Boston.

Frankl, V. E. (2019b). The Doctor and the Soul. Vintage Books.

Frankl, V. E. (1994). Logotherapie und Existenzanalyse. Texte auch sechs Jahrzehnten. (Logotherapy and Existential Analysis: Texts from six decades). Munich, Germany: Quintessenz.

Frankl, V. E. (1992). Psychotherapie für den Alltag. Herder/Spektrum.

Klingberg, H. Jr. (2001). When life calls out to us. The love and life of Viktor and Elly Frankl. New York, London, Toronto: Doubleday.

Lukas, E. (2025). Pax and Logos. Retrieved from: http://elisabeth-lukas-archiv.de Accessed: June 1, 2025.

Lukas, E. (2019). Viktor Frankl’s Logotherapy: A unique approach to family counseling. Charlottesville, VA: Purpose Research.

Lukas, E. (2014). Meaning in Suffering. Comfort in crisis through logotherapy. Charlottesville, VA: Purpose Research.

Lukas, E. (2000). Logotherapy Textbook. Toronto, Ontario: Liberty Press.

Lukas, E. & Schőnfeld, H. (2024). Meaningful Renunciation. Bamberg, Germany: Elisabeth Lukas Archives.

Marshall, E. & Marshall, M. (2016). Attentive. The competence to discern meaning. Ottawa Institute of Logotherapy.

Marshall, M. & Marshall, E. (2023). Viktor E. Frankl’s Logotherapy and Existential Analysis. Theory and Practice. Ottawa Institute of Logotherapy.

Merlo, F. (2024). Pope: Church history cannot be reduced to mere chronological facts. Retrieved from: www.vatican.ca. Accessed: May 30, 2025.

National Register (2014). Pope urges UN leadership to resist ‘culture of death.’ Retrieved from: www.catholicnewsagency.com Accessed: May 30, 2025.

Pontac, G. (2025). Pope’s Greetings to ambassadors: Four keys for a ‘diplomacy of hope.’ LaCroix International. Retrieved from: https://international.la-croix.com. Accessed: June 1, 2025.

Pope Francis (2024). Bull of Indiction of the Ordinary Jubilee of the Year 2025. The Holy See. Retrieved from: vatican.ca. Accessed; June 1, 2025.

Pope Francis (2025). Message of His Holiness Francis for the LVIII World Day of Peace. 1^st January 2025. Retrieved from: www.vatican.ca. Accessed: June 1, 20025.    

Pope Leo XIV (2025). Address of His Holiness Pope Leo XIV to the Movements and Associations of the ‘Arena of Peace’ (Verona). May 30, 2025. Retrieved from: www.vatican.va. Accessed: May 30, 2025.

Maria Marshall, PhD, RP is Mignon G. Eisenberg Professor of Logotherapy at the Graduate Theological Foundation. She is Diplomate Clinician in Logotherapy. Registered Psychotherapist and co-founder of the Ottawa Institute of Logotherapy, Ottawa Canada.

Edward Marshall, MD, PhD, RP, is the Viktor E. Frankl Professor of Spirituality at the Graduate Theological Foundation. He is Diplomate Clinician in Logotherapy.  Registered Psychotherapist and co-founder of the Ottawa Institute of Logotherapy.