Про важливість відновлення у житті та логотерапії

Життя – це безперервна взаємодія з навколишнім світом, і воно неминуче потребує відновлення. Наш мозок, тіло й усвідомленість потребують відпочинку та відновлення, оскільки без цього вони перестають функціонувати належним чином або зовсім виходять з ладу. Щоденне відновлення – це сон, харчування, рух, рефлексія та соціальні зв’язки як своєрідні «мікровідновлення». Водночас відновлення – це дуже особиста подорож, яка розгортається для кожного по-своєму. Та все-таки існують такі підходи, які багато людей вважають корисними для різних сфер життя.  

Дати собі час на відновлення – це завжди акт турботи про себе, плекання й любові до себе. Мова йде про те, щоб ставитися до себе із повагою, любов’ю та із визнанням своєї цінності. Іншими словами: самоповага означає сприймати себе як внутрішньо цінну, унікальну й спроможну особистість; любов до себе – ставитися до себе з прийняттям, добротою та співчуттям; самовизнання – цінувати свої сильні сторони, уміння та добрі справи. 

Творчість у будь-якій формі – той головний шлях до сенсу, про який писав Франкл, – потребує зусиль і повної відданості, але цього самого по собі недостатньо, особливо у тих випадках, коли творчість є професією людини й постійною діяльністю. Тоді важливими стають також духовне живлення та відновлювальний відпочинок. Другий шлях до сенсу, який окреслив Франкл, – це відкритість до переживання краси, яку дарує життя, уміння відпустити й дозволити потоку нести тебе до справжнього розслаблення та внутрішнього спокою.

Ба більше, творчість не виникає лише тоді, коли ви активно працюєте, – вона розквітає, коли розум має простір для вільних мандрів. Робіть невеликі паузи, розслабляйте тіло й очищайте розум. Моменти ніжності з домашніми улюбленцями, прогулянка з собакою чи перебування на природі без відволікання (наприклад, без телефону) можуть підштовхнути до несподіваних творчих проривів. Навіть мрійливе «блукання думок» під час перегляду відео в соціальних мережах здатне подарувати несподіване осяяння. Такі й подібні заняття допомагають звільнити мислення від обмежень і посилити здатність до генерування нових, інноваційних ідей, адже свідомість тепер має змогу поєднатися з несвідомим рівнем. Творчість – це не спроба силоміць «вичавити» натхнення, а створення правильних умов, у яких воно може текти природно.  

Мудрий вислів Віктора Франкла: «Те, що має давати світло, мусить витримати горіння» вміщує глибоку істину про людський досвід. Він підказує: ті, хто прагне осяяти життя інших, часто проходять крізь власні випробування й жертви. Подібно до свічки, яка мусить розтопитися, щоб дарувати світло, люди, які прагнуть надихати, підтримувати чи підносити інших, неминуче зустрічають труднощі та виклики на своєму шляху.

Ми повинні наполегливо долати всі труднощі досвіду, аби досягати своїх життєвих цілей. Ключем до цього є наші духовні сили, що ґрунтуються насамперед на любові до інших та до себе. Якими б важливими не здавалися нам життєві завдання, ми не повинні «палити свічку з обох кінців», тобто виснажувати себе надмірною працею без достатнього відновлення. Адже виснаження, яке неминуче настає після тривалого перенапруження, паралізує нас – і зрештою ми вже не матимемо ресурсу, щоб ділитися ним з іншими.

Регуляція пильності також є ключем у терапії та консультуванні. Елізабет Лукас торкалася цього питання у своїй доповіді на Всесвітньому конгресі 2016 року у Відні. Нижче я подаю вибране й адаптоване з її мудрих порад.

Ми повинні бути повністю присутні під час розмови з клієнтами, що означає цілковиту концентрацію на них, щиру взаємодію й таку духовну близькість, ніби вже фізично їх торкаєшся. І тоді в нас розвиватиметься правильне відчуття того, що їм потрібно саме зараз. У нас покращиться інтуїція, така важлива для мистецтва логотерапії. У той момент, коли ми настільки близькі до клієнта, до нас приходять потрібні слова у потрібний час.

Така присутність із клієнтом має ще одну перевагу: коли ми повністю зосереджені на ньому, то вже не зосереджуємося на собі. Ми перебуваємо у стані цілковитого самозабуття й самопосвяти, і все, що стосується нас самих, нашого життя, нашої життєвої історії, а також будь-яких колишніх уявлень про себе, відходить далеко на другий план; у цей момент ми дистанціюємося від усього цього. Це означає, що ми не нав’язуємо клієнтам власних ідей. Коли ми духовно повністю присутні з клієнтом, ми настільки віддаляємося від себе, що ймовірність ненавмисного перенесення стає мінімальною. 

Звісно, такий підхід теж має свої наслідки. Така присутність означає, що після завершення розмови ми повинні повністю повернутися до себе й знову бути цілком присутні з собою. Тобто після дискусії слід відпустити клієнта, дати йому піти з нашими найкращими побажаннями для його життя та повернути йому відповідальність за нього. Те, що саме клієнт втілить у життя після діалогу, – це вже лише його справа. Отже, перед наступною розмовою з наступним клієнтом нам потрібен проміжок часу. Для цього достатньо кількох хвилин спокою, аби потім ми могли знову повністю духовно включитися у взаємодію з іншою людиною.

Підсумовуючи викладене, Елізабет Лукас також наголошує на важливості відновлення як складової ефективної допомоги, що найкращим чином служить клієнтові. Вона підкреслює значення паузи між терапевтичними сесіями – повернення до себе після того, як було віддано частину себе клієнтові. Це передбачає очищення свідомості від справ попереднього клієнта й відновлення сил для наступного.