Як жити під час війни? Логотерапевтичний погляд на втрати, сенс і внутрішню свободу

«Коли нам не до снаги змінити ситуацію… ми маємо змінити себе» Віктор Франкл (с. 122)

Війна змінила не лише нашу країну, економіку та політику, наш спосіб життя та плани. Вона змінила саме відчуття часу та життя. Ми навчилися жити між повітряними тривогами, новинами, втратами та невизначеністю. Планувати –  і водночас знати, що будь-який план може змінитися. Радіти –  і дуже часто відчувати провину за власну радість. Працювати, виховувати дітей, закохуватися, навчатися, святкувати дні народження – на тлі подій, які щодня нагадують про крихкість життя.

Спочатку багатьом здавалося, що потрібно лише потерпіти певний час. Відкласти подорожі, розвиток, великі рішення, відпочинок –  і дочекатися скорого завершення війни, коли можна буде повернутися до звичного життя.

Та війна триває. І дедалі гостріше постає запитання: як жити далі під час війни, якщо життя неможливо нескінченно відкладати?

Логотерапія пропонує не шукати універсальної відповіді на запитання про сенс життя. Вона змінює сам напрям роздумів: не лише «чого я очікую від життя?», а й «чого життя очікує від мене зараз?».

Ми не обирали війну. Але навіть у тих обставинах, які не можемо змінити, залишається простір власної відповіді на екзистенційні запитання.

Багато рекомендацій щодо психологічної допомоги під час війни стосуються технік саморегуляції: дихальних вправ, режиму дня, обмеження перегляду новин, турботи про фізичне здоров'я. Усе це справді важливо. Але через кілька років життя в умовах війни дедалі більше людей усвідомлюють: їм бракує не лише балансу в тілі, емоціях та побуті. Їм бракує відповіді на значно глибші питання.

Як жити тоді, коли світ, який ти знав, створював, розумів перестав існувати?

Саме тут логотерапія Віктора Франкла пропонує інший погляд. Вона не обіцяє швидкого полегшення і не закликає мислити позитивно. Вона допомагає знайти сенс навіть у тих обставинах, які ми не можемо змінити.

Війна змінила не лише життя. Вона змінила наше уявлення про світ

Більшість людей говорять про втрати через призму конкретних подій: загибель близьких, вимушений переїзд, втрату дому, роботи чи звичного способу життя.

Але є ще одна втрата, яку складніше описати словами.

Ми втратили світ, у якому жили.

Світ, у якому ми повірили в демократію, силу права, міжнародні домовленості, безпеку та людиноцентричний підхід. Навчаючись на юридичних факультетах, ми вивчали механізми захисту прав людини, принципи міжнародного права й системи, створені для збереження миру. Нам здавалося, що ці цінності та домовленості мають реальну силу і здатні захистити людину від свавілля та насильства.

Ми також жили у світі, в якому історики вже докладно дослідили причини, перебіг і наслідки воєн. Здавалося, людство достатньо добре вивчило найтрагічніші сторінки минулого, щоб не допустити їх повторення.

Ми вірили, що після пережитого у ХХ столітті мир і безпека мали стати не лише крихкою домовленістю, а усвідомленою цивілізаційною цінністю.

Ми втратили світ, у якому можна було планувати відпустку за рік наперед. Світ, у якому діти спокійно засинали без звуку сирен. Світ, у якому майбутнє здавалося більш-менш передбачуваним і достатньо прогнозованим.

Можливо, саме тому багато людей сьогодні відчувають не лише сум чи тривогу, а й глибоку внутрішню розгубленість, порожнечу, втрату орієнтирів. Вони ніби продовжують жити тим самим життям, але водночас розуміють: повернення до колишньої реальності вже не буде.

У логотерапевтичному підході такий стан можна розглядати як екзистенційну кризу – момент, коли людина змушена заново відповідати на питання про сенс, цінності та власне місце у світі.

Важливо розуміти: така реакція не є ознакою слабкості. Це закономірна відповідь психіки на тривале зіткнення з невизначеністю, втратами та загрозою.

Війна не створила всіх наших проблем

Війна стала джерелом величезної кількості нових втрат, страхів і травматичних переживань. Але вона не завжди є єдиною причиною всього, що сьогодні болить.

У багатьох сім’ях труднощі у стосунках існували й раніше. Ще до повномасштабного вторгнення люди жили у стані внутрішніх конфліктів, витіснених почуттів, усталених моделей мислення та поведінк.

Війна посилила напруження і забрала звичні способи відволікатися від цих питань. Те, що раніше вдавалося не помічати, стало значно складніше ігнорувати.

Тому важливо не пояснювати війною абсолютно все, що відбувається з людиною. Іноді психологічна допомога потрібна не лише для подолання наслідків воєнного впливу, а й для розуміння давніх внутрішніх конфліктів, заборонених емоцій, моделей поведінки та стосунків.

ВООЗ розрізняє проблеми, які існували до надзвичайної ситуації, труднощі, безпосередньо спричинені нею, та наслідки гуманітарної відповіді на катастрофу (відповіді суспільства та держави). Тобто війна може одночасно створювати нові психологічні проблеми й загострювати ті, що існували раніше. 

У моїй практиці був випадок, коли клієнтка, описуючи свою ситуацію, сказала: «Наші стосунки з чоловіком не витримали цієї війни». У процесі роботи з’ясувалося, що труднощі у стосунках справді стали особливо помітними після початку повномасштабного вторгнення. Проте війна не створила цієї проблеми – вона існувала задовго до цього. Війна оголила непорозуміння, замовчені образи, розчарування, невирішені конфлікти, справжні цінності та бажання.

Водночас вона стала тим стражданням, яке спонукало клієнтку замислитися над сенсом власного життя: «Я зрозуміла, що більше так не хочу. Адже не знаю, що буде далі і скільки нам ще жити».

Цікаво, що Едіт Еґер описує подібний феномен. Вона пише, що «часто незначний розпач у нашому житті приховує за собою значно вагоміші втрати; дріб'язкові на перший погляд хвилювання насправді виявляються відбитками значно сильнішого болю» (с. 29).

Тому терапевтична робота стосувалася не лише запитань «як витримати війну?» і «чого я хочу від цих стосунків?». Важливо було дослідити й інше: Що у цих стосунках було складним ще до війни? Що війна створила, а що лише зробила видимим? Про які образи, потреби та розчарування я довго мовчала? Які мої цінності сьогодні стали для мене особливо важливими? Що я більше не хочу зраджувати в собі? Що в цій ситуації я можу змінити, а що маю визнати? Якою людиною і якою партнеркою я хочу залишатися незалежно від рішення щодо цих стосунків? І, зрештою, найглибшим стало запитання: «Що у своєму житті я більше не можу відкладати?» Приклад узагальнено, окремі деталі змінено для збереження конфіденційності.

Жити – не означає припинити боятися

Страх під час війни є природною реакцією на реальну небезпеку. Страх та тривога допомагають мобілізуватись, бути уважними, реагувати на загрозу, шукати безпечне місце та захищати близьких.

Проблема виникає тоді, коли небезпека стає постійним тлом, а психіка більше не повертається до почуття безпеки. Людина може залишатися внутрішньо напруженою навіть тоді, коли безпосередньої загрози немає.

Життя поступово звужується до очікування наступної тривоги, поганої новини чи можливої втрати.

Дані досліджень підтверджують масштаб такого психологічного навантаження. ВООЗ зазначає, що майже всі люди, які переживають надзвичайні ситуації, відчувають певний рівень психологічного дистресу. За узагальненими оцінками, приблизно 22% людей у популяціях, які зазнали війни чи збройного конфлікту, можуть мати один або кілька психічних розладів. Це не означає, що кожна реакція на війну є патологією, але показує, наскільки значним є навантаження на психіку людини.

У іншому дослідженні 2364 дорослих, які жили в Україні через рік після початку повномасштабного вторгнення, кількість пережитих під час війни травматичних подій була пов’язана з підвищенням імовірності симптомів ПТСР і комплексного ПТСР, а також із симптомами депресії та тривоги. Дослідники описали ефект накопичення: значення має не лише окрема подія, а й повторюваність та кількість пережитих загроз і втрат. 

Стан небезпеки часто викликає бажання все контролювати: постійно читати новини, прогнозувати майбутнє, перевіряти повідомлення, переконуватися, що близькі в безпеці. Проте надмірний контроль не завжди повертає почуття безпеки й не збільшує нашого реального впливу на ситуацію. Іноді він лише виснажує.

Важливо розрізняти те, на що ми можемо впливати, і те, що не перебуває в межах нашої відповідальності.

Ми не можемо самостійно зупинити війну, передбачити всі події чи усунути невизначеність. Але можемо подбати про безпеку, підтримувати близьких, виконувати свою роботу, відпочивати, звертатися по допомогу та визначати, чому сьогодні присвятимо свій час і сили.

Це не ілюзія повного контролю. Це відповідальність у межах власної свободи.

Коли я працюю з клієнтами, які відзначають надмірну тривогу та схильність до гіперконтролю, терапевтичну роботу вибудовую найперше – в напрямах: навчитися розпізнавати реальну небезпеку; мобілізуватися й ефективно діяти під час загрози; припиняти перевірки, коли нової інформації немає; повертати увагу до роботи, тіла, побуту та контакту з близькими.

Жити під час війни – це вчитися і «вдихати», і «видихати»: дослухатися до страху, коли він сигналізує про реальну небезпеку, та повертати тіло й психіку до відновлення, коли безпосередня загроза минула.

Життя під час війни – не життя на паузі

Час війни – це також час нашого життя. Він не буде викреслений із біографії. У ньому дорослішають діти, змінюються стосунки, з’являються нові люди, народжуються ідеї та відбуваються події, які вже не повторяться.

Дозволити собі жити не означає забути про війну чи заперечити чужий біль. Радість не є зрадою. Відпочинок не є байдужістю. Плани не є запереченням реальності.

Людина не зобов’язана постійно страждати, щоб довести свою небайдужість. Виснаження не робить нас кориснішими, ефективнішими, а заборона на радість не зменшує кількості болю у світі.

Життя, яке продовжується попри намагання війни його зруйнувати, також може бути формою внутрішнього спротиву.

Страждання не мають ієрархії

Якось у машині я слухала радіоефір, у якому громадський діяч – не психолог – досить агресивно заявив: «Вам, західнякам, гріх жалітися. Ви не були на сході країни». Під час роботи з тренінговими групами я також регулярно чую: «Нам, на заході, немає на що скаржитися. У нас немає таких прильотів і руйнувань».

Як жителька Луцька і практикуюча психологиня, мушу сказати: цей наратив справді дуже поширений, але психологічно він не працює. Він спрямовує мислення, почуття й поведінку людини в бік знецінення та витіснення власних переживань. Людина ніби отримує внутрішню заборону на страх, втому, тривогу, розгубленість чи біль, тому що «десь комусь гірше».

Але страждання не існує у вигляді шкали, за якою можна визначити, чий біль важливіший. Саме про це пише Едіт Еґер: «Немає жодної ієрархії страждань. Ніщо не робить мій біль меншим або більшим за ваш. Немає шкали, за якою ми могли б визначити умовну значущість туги однієї людини порівняно з тугою іншої». Едіт Еґер, яка пережила ув’язнення в Аушвіці, продовжує: «Я не хочу, щоб, почувши мою історію, ви сказали: «Мої страждання менш вагомі». Я хочу, щоб, почувши її, ви подумали: «Якщо їй вдалося зцілитися, я теж зможу». (с. 28-29)

Під час війни ми почали порівнювати не лише рівень небезпеки, а й право людини на смуток, страх, горювання. Ці почуття – природня, еволюційна реакція людини на втрати та небезпеку.

«Я живу на заході України – мені не можна скаржитися».

«Мій будинок не зруйнований – отже, моя втрата не така важлива».

«Мої близькі живі – я не маю права почуватися виснаженою».

Безумовно, обставини, рівень небезпеки та масштаб втрат у людей різні. Але ми ніколи не можемо об’єктивно виміряти і порівняти страждання людей.

Порівняння болю часто не допомагає людині стати вдячнішою чи сильнішою. Воно може лише додати до страху, суму або виснаження ще й почуття провини.

Співчуття до чужого болю не потребує заперечення власного. Ми можемо бачити, що інша людина перебуває в інших обставинах, пережила інші втрати або потребує невідкладної допомоги. Але це не робить наші почуття неправильними чи менш вартими уваги.

Визнання власного стану не зменшує нашої емпатії до інших. Навпаки, людина, яка не змушена постійно доводити собі право на власні почуття, частіше має сили помічати й підтримувати тих, хто поруч.

Це не означає, що ми заперечуємо різницю в обставинах, рівні небезпеки чи масштабі руйнувань. Але зовнішні обставини не дають нам права вирішувати, чий внутрішній біль є достатньо вагомим, а чий – ні. Витіснені почуття не зникають. Вони можуть проявлятися через дратівливість, емоційне виснаження, порушення сну, тілесне напруження, конфлікти або відчуження від себе. Визнати власний біль – не означає применшити чужий. Це означає чесно поставитися до реальності свого внутрішнього життя.

Де шукати сенс, коли звичні орієнтири втрачено

У логотерапії сенс не є абстрактною відповіддю, яку потрібно знайти раз і назавжди. Він достатньо конкретний, унікальний і змінюється залежно від людини, ситуації та життєвого моменту.

Те, що мало значення до війни, може втратити актуальність. Те, що раніше здавалося звичайним, може набути особливої цінності. Сенсом сьогодні може бути виховувати дитину. Підтримувати близьку людину. Лікувати. Навчати. Працювати. Захищати. Волонтерити. Створювати робочі місця. Зберігати культуру. Будувати стосунки. Піклуватися про дім. Садити квіти. Іноді сенс моменту значно менший: приготувати вечерю, вийти на прогулянку, виконати одну важливу справу або залишитися поруч із людиною, якій складно.

Віктор Франкл говорить, що справжній сенс життя потрібно відкривати у навколишньому світі, радше ніж у самій собі або у власній душі.

У логотерапії описують три шляхи, як ми можемо віднаходити сенс:

1. Через те, що ми створюємо та віддаємо світові: працю, справу, допомогу, творчість.

2. Через те, що отримуємо від життя, пізнаємо: любов, стосунки, красу, природу, мистецтво, близькість.

3. Через позицію, ставлення які обираємо щодо обставин, яких не можемо змінити.

Останній шлях стає особливо важливим під час війни. Це не означає, що страждання потрібно романтизувати чи шукати в ньому користь. Якщо біль можна зменшити, небезпеки уникнути, а ситуацію змінити – людина має вибір: діяти. Але коли змінити обставини неможливо, залишається запитання: ким я обираю бути в цих обставинах?

Хочу зазначити, що сучасні психологічні дослідження також показують зв’язок між відчуттям сенсу та стійкістю до стресу. У серії з трьох досліджень Браяна Остафіна і Тревіса Пру досвід більшої осмисленості життя був пов’язаний із меншим психологічним дистресом та меншою схильністю до повторюваних негативних роздумів у відповідь на стресові події. Це не означає, що сенс усуває біль, але він може допомагати людині зберігати внутрішню орієнтацію під час випробувань.

Не «за що?», а «заради чого?»

Питання «за що мені це?» природне. Воно виникає з болю, несправедливості та безсилля. Але часто воно не має відповіді і спрямовує погляд у минуле.

Логотерапевтичний погляд пропонує інше запитання: Заради чого я хочу пройти цей період? Заради кого мені важливо зберігати себе? Що я хочу продовжувати створювати? Які цінності не хочу втратити навіть під впливом війни? Якою людиною прагну залишитися? Ці запитання спрямовують погляд у майбутнє і дуже чітко «тримають» наше мислення в межах особистого впливу та відповідальності.

Відповіді можуть бути різними. Заради дітей. Коханої людини. Власної справи. Майбутнього. Пам’яті про тих, кого втрачено. Можливості допомагати. Заради життя, яке ще потребує нашої участі. Сенс не усуває автоматично страху та не скасовує болю. Але може допомогти не втратити напрямок.

Жити сьогодні – не означає відмовитися від майбутнього

Війна змушує гостріше усвідомлювати непередбачуваність життя. Проте невизначеність не означає відсутності майбутнього.

Можна планувати й залишатися гнучкими. Можна мріяти й усвідомлювати ризики. Можна створювати нове, не маючи гарантій.

Насправді абсолютних гарантій не існувало й до війни. Просто раніше ми менше про це думали. Важливо не вимагати від себе відповіді на запитання: «Як я проживу наступні роки?»

Іноді достатньо запитати: Що сьогодні потребує моєї участі? Кому я можу бути потрібною? Яку справу можу завершити? Що допоможе мені відновити сили? Який маленький крок наблизить мене до життя, яке відповідає моїм цінностям?

Сенс не завжди виглядає як велика місія. Часто він реалізується через конкретні відповіді на конкретні завдання дня.

Ми – не лише те, що з нами відбувається

Війна впливає на наше життя, але не повинна ставати визначальною ознакою нашої особистості.

Ми не лише люди, які переживають війну. Ми – батьки, партнери, друзі, фахівці, митці, учителі, підприємці. Люди, які люблять, навчаються, помиляються, створюють, допомагають, сміються та будують плани.

Війна може змінити обставини. Може забрати багато важливого. Але людина залишається більшою, значимішою за те, що з нею сталося.

Логотерапія говорить про духовний вимір особистості  – здатність людини не лише реагувати на обставини, а й займати щодо них позицію. Не завжди ми можемо змінити ситуацію. Але можемо запитувати себе, якою буде наша відповідь.

Іноді відповіддю буде дія. Іноді –  турбота. Іноді –  прохання про допомогу. Іноді – дозвіл собі відпочити. Іноді –  рішення продовжувати жити.

Коли внутрішніх ресурсів недостатньо

Не кожен стан можна подолати самостійно завдяки силі волі, підтримці близьких або пошуку сенсу.

Варто звернутися по професійну допомогу, якщо тривога, пригнічення, безсоння, панічні реакції чи нав’язливі спогади зберігаються тривалий час; якщо вони суттєво заважають працювати, навчатися, доглядати за собою або підтримувати стосунки.

Допомога також особливо важлива, якщо людина дедалі частіше вживає алкоголь чи інші речовини, щоб витримати власний стан, втрачає інтерес до всього, що раніше мало значення, або думає про те, що не хоче жити.

ВООЗ наголошує, що більшість людей під час надзвичайних ситуацій переживають психологічний дистрес, однак за тривалого порушення функціонування потрібні доступні, доказові психологічні та психіатричні втручання. 

Звернення по допомогу не означає, що людина не впоралася. Іноді це і є найбільш відповідальна відповідь на ситуацію.

Тож як жити далі під час війни

Можливо, сьогодні немає однієї відповіді, яка підійде кожному.

Жити далі –  не означає звикнути до війни, заперечувати її чи перестати відчувати біль.

Це означає не дозволити війні поглинути життя. Продовжувати любити. Створювати. Піклуватися. Працювати. Споглядати красу. Бути поруч. Відпочивати, коли бракує сил. Звертатися по підтримку, коли самостійно складно. І щодня відповідати на ті виклики та запитання, яке життя ставить перед нами саме зараз.

Ми не обирали історичний час, у якому живемо. Не обирали багатьох обставин, втрат і випробувань. Але навіть у межах обмеженої зовнішньої свободи залишається можливість обирати ставлення, відповідальність і наступний крок.

Можливо, жити далі – це не чекати дня, коли життя та обставини зміняться.

Можливо, це вчитися жити сьогодні: з болем і любов’ю, страхом і надією, втомою і сенсом. Не заперечуючи реальність війни. Але й не віддаючи їй усього себе.

10 запитань, які можуть допомогти зрозуміти не лише, як жити далі під час війни, а й – заради чого хочеться жити сьогодні

Можливо, сенс не відкривається одразу. Він рідко з'являється як готова відповідь. Частіше він народжується тоді, коли ми наважуємося поставити собі справді важливі запитання.

• Що сьогодні в моєму житті залежить від мене, а що – ні?

• Що війна створила у моєму житті, а що лише зробила видимим?

• Що я більше не хочу відкладати, якщо життя настільки непередбачуване?

• Які мої цінності стали для мене особливо важливими саме зараз?

• Ким я хочу залишитися попри війну?

• Які стосунки потребують моєї уваги саме тепер?

• Що сьогодні допомагає мені залишатися живою не лише фізично, а й внутрішньо?

• Кому сьогодні може бути потрібна моя присутність, турбота або праця?

• Що сьогодні допоможе мені відновити сили, щоб завтра знову мати змогу любити, працювати й підтримувати інших?

• Якою буде моя відповідь на виклики цього дня?

  
  

Можливо, життя не завжди дає нам можливість обирати обставини. Але воно щодня ставить перед нами запитання. І кожен наш вибір, кожне рішення, кожне ставлення – це відповідь на нього.

Список використаних джерел

1.     Франкл В. Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі. 2-ге вид. Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2018.

2.     Еґер Е. Вибір. Прийняти можливе / у співавторстві з Есме Швалл Вайґанд; пер. з англ. Христини Радченко. Київ: #книголав, 2023.

3.     World Health Organization. Mental health in emergencies. Geneva: World Health Organization. Available at: https://www.who.int/news-room/fact-sheets/detail/mental-health-in-emergencies.

4.     Hyland P., Vallières F., Shevlin M. et al. Trauma exposure and mental health in the Ukrainian general population during the Russian invasion. Psychiatry Research, 2024.

5.     Ostafin B. D., Proulx T. Meaning in life and resilience to stress: examining the buffering effects of meaning. The Journal of Positive Psychology, 2020.