Логотерапевтичні інструменти в процесі відновлення ідентичності в роботі з досвідом полону
- Олена Сек
- 23 бер.
- Читати 16 хв
Втрата свободи – це випробування, яке зачіпає найглибші шари людської ідентичності. Полон, окупація чи будь-яка інша форма примусової ізоляції не лише обмежує фізичний простір, а й руйнує звичну структуру “я”, викликає розщеплення між тим, ким людина була, і тим, ким вона здатна залишитися. Після звільнення постає завдання не лише фізичного відновлення, а насамперед переосмислення власного існування, повернення до себе через відновлення смислу, гідності й суб’єктності. Саме це становить сутність логотерапевтичного підходу – методу, який, за словами Віктора Франкла, допомагає людині знайти сенс у житті навіть тоді, коли вона позбавлена всього, крім здатності ставитися до власної долі [6, с. 87].
Зміст статті
Російсько-українська війна, на жаль, зробила досвід полону масовим. Тисячі військовослужбовців і цивільних пройшли через примусову ізоляцію, катування, невизначеність, втрату суб’єктності. Їх повернення – це не лише гуманітарне чи медичне питання, а й екзистенційна подія, у якій вирішується питання відновлення гідності й смислу.
Досвід показує, що класичні психотерапевтичні підходи не завжди здатні охопити той рівень глибини, де відбувається втрата сенсу як основи ідентичності. Тут логотерапія набуває виняткового значення, оскільки працює з духовним ядром особистості – її ноетичним виміром [4], [5], [20]. Віктор Франкл зазначав, що навіть у нелюдських умовах людина зберігає останню людську свободу – вибір власного ставлення до будь-яких обставин [6, p. 87]. Саме ця свобода є точкою, з якої починається відновлення “Я”.
Українські дослідники підтверджують: у посттравматичних станах людина часто переживає не лише емоційні чи поведінкові порушення, а й екзистенційну кризу, тобто втрату сенсу життя, ціннісної опори й моральної цілісності [19]. М. Несправа, Є. Денисов і Г. Путятін [19] доводять, що логотерапія допомагає подолати наслідки психологічної травми через духовно-ціннісну реконструкцію особистості, відновлення совісті, відповідальності та здатності до вибору. Отже, логотерапія стає не лише способом терапії, а процесом смислового відновлення, що повертає людині її ідентичність.
Наукова база і контекст
Логотерапія, заснована Віктором Франклом у середині ХХ століття, є напрямом екзистенційного аналізу, який виходить із тривимірного бачення людини – тілесного, психічного і духовного. У центрі цього підходу – ноетичний вимір, тобто здатність людини до вибору, відповідальності, пошуку смислу й самотрансценденції [4], [6]. У своїй праці “Доктор і Душа” (“The Doctor and the Soul”) Віктор Франкл наголошував, що сутність людини полягає у здатності виходити за межі себе; і саме тією мірою, якою вона здійснює це самотрансцендентування, людина є справжньою або ж стає собою [4, с. 112]. Тут власне йдеться про фундаментальну для логотерапії ідею: самоперевершення є не героїчним актом, а онтологічною властивістю людини. Саме здатність виходити за межі власного болю та віднаходити сенс у стражданні забезпечує збереження ідентичності навіть у межах несвободи.
Практичне продовження цих ідей простежуємо у працях Едіт Еґер, учениці Віктора Франкла, яка, переживши концтабір, наголошує: змінити минуле неможливо, однак завжди можна вирішити, ким стати після нього [2, с. 97]. Її досвід підтверджує, що пошук сенсу є одночасно актом виживання і актом відновлення ідентичності.
Сучасні автори поглиблюють це розуміння: Тімо Пурйо [20] описує ноетичний вимір як автономну сферу особистісної цілісності, що залишається недоторканною навіть під час глибоких психічних порушень; С. Ганаба доводить, що логотерапія в роботі з травмованими особами забезпечує не лише “психічне відновлення”, а передусім повернення смислової орієнтації, без якої реінтеграція стає поверховою [10] .
В українському контексті ці смислові закономірності набувають особливої гостроти. І. Козловський визначає гідність як “правдивість людини перед собою навіть у несвободі” [15]. У його книзі “Вільний у полоні” йдеться про те, що усвідомлення сенсу страждання дає змогу звільненим з ізоляції зберегти людяність і не розчинитися у досвіді насильства. Робимо висновок, що логотерапевтична перспектива поєднує універсальний духовний принцип і конкретну соціокультурну реальність України, де боротьба за сенс стає формою опору дегуманізації.
Мета та завдання дослідження
Метою статті є розкриття потенціалу логотерапевтичних інструментів у процесі відновлення ідентичності осіб, які пережили полон або інші форми примусової ізоляції.
Для досягнення мети визначено такі завдання:
Проаналізувати теоретичні засади логотерапії у контексті духовно-смислового виміру особистості;
Визначити основні логотерапевтичні техніки, що застосовуються у роботі з досвідом полону (дерефлексія, парадоксальна інтенція тощо);
Окреслити механізми смислової реконструкції ідентичності у процесі реінтеграції та постізоляційного супроводу.
Методи та підхід
Дослідження базується на феноменологічному й герменевтичному аналізі праць Віктора Франкла, його послідовників (Елізабет Лукас, Едіт Еґер, Тімо Пурйо) та сучасних українських авторів. Застосовано порівняльно-аналітичний метод для зіставлення логотерапевтичного підходу з іншими моделями психологічної реабілітації після травми. Основним методологічним принципом виступає смислова реконструкція, тобто відновлення цілісності “Я” через усвідомлення сенсу власного досвіду. У цьому контексті логотерапія розглядається не лише як форма психотерапії, а як шлях екзистенційного оновлення, що ґрунтується на духовній активності самої людини.
Логотерапія як шлях смислового відновлення після полону
Логотерапія є одним із небагатьох психологічних підходів, у центрі яких стоїть не симптом, не конфлікт і не адаптація, а сенс як базова умова людського існування. Віктор Франкл наполягав, що прагнення до смислу є настільки ж первинним, як прагнення до задоволення чи влади, і саме його фрустрація стає джерелом найглибших форм страждання [5, с. 33]. Для людини, що пережила полон, ця фрустрація набуває екзистенційної гостроти: світ втрачає опору, майбутнє – обриси, а минуле здається зруйнованим. Власне, логотерапевтичний процес у роботі з досвідом полону полягає в тому, щоб відновити міст між внутрішньою свободою та зовнішньою реальністю й знайти той смисловий вектор, який дає змогу особистості знову бути собою.
Смисл як джерело ідентичності
Віктор Франкл визначав людину як істоту, що “в кожен момент вирішує, ким вона є” [4, с. 112]. Ідентичність у цьому контексті не є сталим набором рис, а динамічним актом вибору. Втрата сенсу в полоні означає розрив цього акту: коли свобода вибору відібрана зовні, внутрішня свобода може залишатися єдиною точкою опори. В одному з найвідоміших уривків книги Віктор Франкл написано таке: “У людини можна забрати все, крім одного: останньої людської свободи – обирати свою позицію за будь-яких обставин, обирати свій власний шлях” [6, с. 86]. Ця “остання, залишкова свобода” є ядром логотерапії. Для людини, яка втратила контроль над тілом, простором і часом, ставлення стає останньою формою дії, а смисл – єдиною формою власності, яку неможливо відібрати. Тому логотерапія – це не просто пошук смислу, а повернення суб’єктності через смисл.
Як зазначає Тімо Пурйо [20], у структурі особистості існує ноетичний рівень, що забезпечує “внутрішню автономію людини перед хаосом обставин”. Це духовна площина, у якій зберігається можливість сказати “так” життю навіть тоді, коли воно втратило логіку. Саме на цьому рівні відбувається формування оновленої ідентичності через відновлення зв’язку між сенсом, свободою і відповідальністю.
Страждання як простір сенсу
Для Віктора Франкла сенс не зводиться до позитивного досвіду: навпаки, він часто відкривається у стражданні. Бо якщо в житті взагалі є сенс, то має бути сенс і в стражданнях. Страждання – незнищенна частина життя, так само як доля та смерть [6, с. 67]. Це твердження має особливу вагу в контексті полону, де страждання – не випадковість, а середовище існування. Логотерапевт не повинен прагнути його усунути, а має допомогти надати йому сенс, тобто включити досвід болю в історію “я”, не дозволяючи йому зруйнувати ідентичність. Едіт Еґер, одна з найвідоміших учениць Віктора Франкла, зазначає, що ми не можемо вирішити позбутися свого болю, але можемо вирішити, як його нести — як тягар чи як учителя [2, с. 104]. Її позиція демонструє практичну сторону логотерапевтичної філософії: сенс не прибирає страждання, але трансформує його в джерело сили. Саме в момент прийняття неминучого з’являється внутрішня гідність – фундамент для відновлення “Я”.
Самотрансценденція і реконструкція “Я”
Віктор Франкл вважав, що людина ніколи не може реалізувати себе без виходу за межі себе; і що чим більше вона забуває про себе – віддаючи себе справі, якій може служити, або іншій людині, яку може любити, – тим людянішою вона стає й тим повніше актуалізує себе [5, с. 133]. Цей принцип самотрансценденції набуває особливого змісту у процесі реінтеграції після полону або постізоляційному супроводі. Виживання, яке тримається лише на самозбереженні, не дає людині сенсу, тоді як спрямування назовні – до іншої людини, справи, ідеї – дає змогу побачити себе не жертвою, а носієм сенсу. У логотерапевтичній практиці ця ідея проявляється в роботі з ключовим питанням: “Для чого (або заради кого) я маю жити далі?” – запитанням, що повертає людині осмислену відповідальність за майбутнє. У цьому аспекті логотерапія стає не лише терапією посттравматичного стану, а практикою екзистенційного зцілення, спрямованою на перетворення болю в орієнтир.
Як зазначає С. Ганаба [10], логотерапевтичний підхід дає змогу людині, травмованій досвідом насильства, не лише відновити контроль над собою, а знайти новий рівень духовного існування. Саме цей вимір, ноетичний, є тією “внутрішньою територією”, яку не може поневолити жодна зовнішня сила.
Відновлення ідентичності в українському контексті
Для українського досвіду полону логотерапія пропонує не абстрактну філософію, а практичну модель осмислення втрати. Ігор Козловський [15] розглядає гідність як “правдивість людини перед собою навіть у несвободі”, а Ганна Грувер разом з Ігорем Козловським [11] підкреслюють, що шлях звільненого починається не з фізичного виходу з полону, а з повернення сенсу власного існування. М. Несправа та співавтори [19] доводять, що логотерапевтична перспектива допомагає звільненим інтегрувати травматичний досвід у наратив життя без втрати цілісності “Я”. Йдеться не про заперечення минулого, а про його смислове включення, коли страждання стає не знаком безсилля, а маркером внутрішньої стійкості. У цьому контексті логотерапевт виступає не як “терапевт болю”, а як свідок людського вибору. Він не вчить забувати, а допомагає людині сформулювати відповідь – не що вона пережила, а для чого вона продовжує жити. Страждання перестають бути стражданнями в той момент, коли знаходять сенс, наприклад, сенс жертвопринесення [6, с. 113]. Така думка стає теоретичним і моральним орієнтиром для українських програм психологічного відновлення після полону: ідентичність не повертається, її створюють наново через сенс.
Логотерапія – це не практика духовного зростання через досвід страждання. Вона відкриває шлях від реакції до вибору, від травми до сенсу, від безсилля до відповідальності. Через роботу зі смислом, із власним ставленням до втрат, із ноетичним виміром особистості, логотерапія стає шляхом відновлення ідентичності після руйнування, спричиненого полоном. Вона не пропонує людині забути, а навпаки – допомагає включити досвід у структуру “Я” так, щоб минуле не визначало майбутнє, а ставало його джерелом.
Принцип самотрансценденції розкриває суть ноетичного виміру: людина стає собою не тоді, коли зосереджена на собі, а коли виходить за власні межі – до сенсу, до іншого, до майбутнього. Полон, із його безвихіддю і знеособленням, радикально ставить під сумнів здатність діяти. Та навіть у цьому стані залишається те, що Віктор Франкл назвав останньою людською свободою (“to choose one’s attitude in any given set of circumstances”) [6, с. 86]. Ця свобода не скасовує страждання, але змінює його смисл. Вона переводить людину з площини об’єкта дії до суб’єкта вибору.
Ноетичний вимір як простір смислової стійкості
На відміну від психічного рівня, який можна травмувати, ноетичний вимір залишається непорушним. Саме він дає людині змогу усвідомити: навіть коли вона позбавлена всього, сенс не зникає, він лише очікує бути знайденим. Тімо Пурйо описує цей рівень як внутрішній горизонт, де духовність і відповідальність переплітаються у досвіді свободи [20]. У станах примусової ізоляції цей горизонт звужується, але не зникає: у ньому залишається можливість сказати “так” життю. Саме з цього виміру постає стійкість, яка не є психічною функцією, а духовною позицією. Ми говоримо швидше про здатність не зрадити власному смислу, адже духовне відновлення починається не тоді, коли зникає біль, а коли людина знову відчуває заради чого його витримує.
Для Віктора Франкла свобода ніколи не була самоціллю. Вона набуває цінності лише в поєднанні з відповідальністю. Свобода ризикує переродитися в просте свавілля, якщо нею не жити з точки зору відповідальності [6, с. 134]. Ця думка особливо важлива для розуміння постізоляційного досвіду. Повернення свободи після несвободи завжди супроводжується кризою: як користуватися нею, коли довго не мав вибору? Логотерапевтичний підхід допомагає людині не лише “відчути свободу”, а взяти відповідальність за неї – за власне ставлення, за своє майбутнє, за тих, хто поруч. Така свобода не протиставляється дисципліні чи вірності; вона відновлює відчуття причетності до життя. Едіт Еґер зазначала, що свобода не є протилежністю обмеження; це здатність обирати власну реакцію на нього [3, с. 41]. Для людини, яка пережила полон, ця формула стає практичною настановою: свобода – не стан, а дія, щоденне підтвердження власної людяності.
У постізоляційний період саме ноетичний вимір дає змогу інтегрувати досвід полону в цілісну структуру життя. М. Несправа та колеги [19] зазначають, що в цьому процесі вирішальну роль відіграє смислова реконструкція, яка повертає людині відчуття цілісності “Я” через усвідомлення – не чому це сталося, а для чого це пережито. Для практиків це означає роботу не з минулим як травмою, а з теперішнім як простором відповідального вибору. Повернення до життя передбачає відкриття тих сенсів, що залишалися прихованими під шаром болю: цінності любові, гідності, вірності, служіння. У цьому смисловому полі формується нова ідентичність, у якій досвід полону не стирається, а набуває змісту як частина життєвої історії, що підтверджує здатність залишатися людиною.
Саме ноетичний рівень, за Віктором Франклом, дає змогу людині залишатися суб’єктом навіть у межах несвободи. Під час полону, коли фізичний і психічний простір зруйнований, саме ноетичний вимір забезпечує внутрішню непідвладність, тобто свободу в межах несвободи. У контексті українського досвіду можна говорити про живу структуру сенсів, що тримають людину в єдності з життям навіть під тиском руйнування. Ці сенси не є абстрактними: вони проявляються у вірності, любові, служінні, пам’яті про побратимів, турботі про родину, ідентифікації себе як воїна, захисника. Така стійкість є не емоційною бронею, а духовною пластичністю, здатністю згинатися, але не ламатися, бо внутрішній смисловий каркас залишається неушкодженим.
У постізоляційному супроводі робота з ядром стійкості – це робота з тими цінностями, які людина зберегла або відкрила у досвіді несвободи. На думку Едіт Еґер, свобода – це вибір взяти на себе відповідальність за своє життя, незалежно від того, що з тобою зробили [3, с. 59]. Такий погляд збігається з українським розумінням духовної відваги: жити не тому, що стало легше, а тому, що життя знову набуває сенсу. Процес постізоляційного відновлення ідентичності починається не з відбудови минулого, а з віднайдення глибинної опори в собі, яка пережила полон, біль і втрату і залишилася живою.
Логотерапевтичні інструменти у процесі відновлення ідентичності
Після звільнення з полону людина стикається з необхідністю знову зібрати себе – повернути не лише функції, а й власне “Я”. Її світ розірваний між минулим болем і теперішнім виживанням. Логотерапевтичний підхід допомагає перейти від реакції до осмислення, від несвідомої боротьби за контроль до свідомого прийняття відповідальності за життя. У цьому процесі використовуються конкретні інструменти, спрямовані не на зміну емоцій, а на відновлення смислової позиції.
Дерефлексія: від фіксації болю до дії
Дерефлексія (від лат. de –“від”, reflectere – “обертати назад”) – метод, спрямований на зменшення надмірної уваги до власних страждань або симптомів. Чим більше людина зациклена на собі, тим більше вона забуває про власний сенс і тим менше усвідомлює себе, писав Віктор Франкл [5, с. 126]. Після полону людина нерідко перебуває у стані постійного внутрішнього спостереження: “чи я нормально реагую?”, “чи не зійшов з розуму?”. Така фіксація підсилює тривогу й відчуття роз’єднаності із собою. Дерефлексія допомагає повернути увагу назовні – до діяльності, цінності, іншої людини. Це не заперечення болю, а його перетворення: біль залишається, але перестає бути центром уваги. У практичній роботі з колишніми полоненими дерефлексія може набувати форми маленьких, контрольованих дій: повернення до тілесних ритуалів (догляд, їжа, рух), включення у спільноту, участь у волонтерстві. Це, власне, збігається з досвідом Едіт Еґер [2], для якої дія є протиотрутою від відчаю.У цьому проявляється перший крок до відновлення ідентичності: людина знову стає діючим суб’єктом, а не пасивним спостерігачем власного болю.
Парадоксальна інтенція: звільнення від страху
Другий інструмент логотерапії – парадоксальна інтенція – ґрунтується на принципі зміни ставлення через іронічну свідомість. Віктор Франкл описував її як “the wish turned upside down” – “бажання навпаки”, коли людина свідомо прагне того, чого боїться, тим самим позбавляючи страх влади над собою [5, с. 154]. Для звільнених із полону цей підхід виявляється особливо ефективним у роботі зі страхом повторення, з нічними образами, із тілесною напругою. Парадоксальна інтенція не заперечує страх, а “роззброює” його: коли людина каже собі “так, я боюся і навіть дозволю собі боятися ще більше”, вона перестає бути заручником свого страху. Практично це може виглядати як вербалізація страху у безпечному просторі, гумористичне або метафоричне перетворення симптомів (“я не просто здригаюсь – я роблю зарядку зі здригання”). У цьому сенсі парадоксальна інтенція є не технікою, а моральним жестом свободи: визнати страх, не дозволивши йому визначати себе.
Робота зі ставленням: зміщення від “чому?” до “для чого?”
У логотерапії страждання ніколи не заперечується. Воно стає матеріалом для духовного зростання, якщо людина змінює запитання. Після полону більшість людей шукають відповіді на запитання “чому?”: чому я вижив, а інші – ні; чому це сталося саме зі мною, але логотерапія спрямовує до іншого питання: “для чого?”. У цьому зміщення –перехід від травми до смислу.Зміна ставлення не означає примирення з насильством, а передбачає активне формування нової системи цінностей, у якій досвід полону стає частиною життєвої історії, а не центром її визначення. Практично це реалізується через смислові інтерв’ю, наративні практики, роботу з символами й метафорами, що дозволяють людині переосмислити власну історію. М. Несправа та колеги [19] відзначають, що саме усвідомлення нового сенсу страждання зменшує симптоматику посттравматичного стресу, а також підвищує рівень психологічної гнучкості. У такий спосіб логотерапія перетворюється на практику відновлення ідентичності через смисл, коли “Я” знову стає автором власного життя.
Смислова реконструкція: інтеграція досвіду у цілісну історію
У логотерапевтичному процесі важливо не тільки знайти сенс, а вписати його у власну біографію. Віктор Франкл вважав, що жити зрештою означає взяти на себе відповідальність за пошук правильної відповіді на свої проблеми та виконання завдань, які воно постійно ставить перед кожною людиною [6, с. 85]. Для звільнених із полону така реконструкція означає поступовий перехід від фрагментованих спогадів до наративу, у якому досвід насильства й приниження не викреслюється, а інтегрується в цілісну життєву історію. Це не “зцілення через забуття”, а збирання розірваної біографії навколо сенсів, які залишились живими навіть у несвободі: любові до близьких, почуття обов’язку, гідності, віри. У програмах постізоляційного супроводу саме смислова реконструкція має стати головною умовою стабілізації. Вона поєднує логотерапевтичні принципи з культурними формами пам’яті – історією, релігійністю, родинною тяглістю.У цьому контексті пам’ять стає не тягарем, а ресурсом, бо повертає людину до власної гідності.
Служіння як завершення кола сенсу
Віктор Франкл зазначав, що самореалізація не може бути метою, вона є наслідком служіння сенсу [5, с. 132]. Для багатьох звільнених із полону моментом відновлення стає участь у житті інших: у волонтерстві, допомозі побратимам, громадській діяльності. Це не втеча від себе, а найвищий рівень інтеграції досвіду, адже чим більше людина забуває про себе – віддаючись справі чи іншій людині, – тим людянішою вона стає [5, с. 133]. У психологічному сенсі це етап виходу за межі власного болю, коли пережите стає не лише трагедією, а й джерелом смислу, що живить інших. Саме в служінні завершується коло логотерапії – від втрати смислу до його втілення.
Логотерапевтичні інструменти – дерефлексія, парадоксальна інтенція, робота зі ставленням і смислова реконструкція – утворюють цілісний шлях від реакції до усвідомлення, від фрагментованого “Я” до цілісної ідентичності. Вони допомагають людині не уникати болю, а перетворювати його на змістовний досвід, не відмежовуватись від минулого, а включати його в структуру життя. Як показує практика українських фахівців, саме через роботу зі смислом звільнені з полону повертають собі здатність не лише виживати, а й жити – жити як відповідь, а не як наслідок. У цьому полягає справжня реалізація ідей Віктора Франкла про духовну свободу людини: сенс не просто допомагає витримати будь-яке “що”, він перетворює навіть найжорсткіше “що” на продовження людського в людині з досвідом глибокого страждання.
Висновки
Досвід полону – це не лише екстремальна ситуація, а екзистенційна подія, що змінює саму структуру людського існування. Він позбавляє людину контролю, але водночас випробовує її найвищу здатність – здатність залишатися людиною в нелюдських умовах. Логотерапія в цьому контексті постає не просто як напрям психотерапії, а як антропологічна й духовна система координат, у межах якої можливо осмислити втрату, страждання і повернення до себе. Віктор Франкл довів, що у найгірших умовах людина здатна знайти сенс і тим самим зберегти свою ідентичність. Залишкова свобода стає ядром духовної стійкості, завдяки якій навіть у стані безсилля людина зберігає власне “я”. Сенс, за Віктором Франклом, не є абстрактною ідеєю, а внутрішнім орієнтиром, який поєднує людину з життям навіть тоді, коли воно позбавлене логіки.
Розглянуті в статті логотерапевтичні інструменти – дерефлексія, парадоксальна інтенція, робота зі ставленням і смислова реконструкція – доводять, що відновлення після полону відбувається не через усунення болю, а через перетворення його на сенс. У процесі дерефлексії людина зменшує фіксацію на стражданні та знову починає діяти, повертаючи собі роль суб’єкта. Парадоксальна інтенція допомагає звільнитись від страху, повертаючи контроль через іронію і внутрішню дистанцію. Робота зі ставленням переводить фокус із “чому” на “для чого”, відкриваючи простір відповідальності, а смислова реконструкція інтегрує пережите в цілісну історію “Я”. Кожен із цих інструментів дозволяє дослідити, як людина не просто переживає події – вона відповідає на них. Ця відповідальність і є актом свободи, через який ідентичність відновлюється не як повторення минулого, а як створення нового смислового зв’язку між минулим, теперішнім і майбутнім.
В українському контексті логотерапія набуває особливого значення. Досвід полону, окупації, депортації чи вимушеної ізоляції стає колективним феноменом, який потребує не лише медичних чи соціальних рішень, а й смислової відповіді суспільства, у якій не буде втечі від болю, а буде його трансформація на свідчення життя. Саме так відбувається відновлення ідентичності: не через заперечення травматичного досвіду, а через його інтеграцію в смислове поле буття. Практичне застосування логотерапії в українських реаліях показує, що її інструменти є не лише терапевтичними, а й світоглядними: вони відновлюють гідність, повертають почуття належності до світу, відкривають перспективу майбутнього. Це підтверджують і сучасні українські дослідники [10], [19], які розглядають логотерапію як ключ до духовної реінтеграції після травми.Завдяки цьому вона стає не просто частиною психологічної допомоги, а мостом між внутрішнім і зовнішнім світом людини, між її втратою і її продовженням. Отже, логотерапію можна вважати наукою про смислове виживання, яка дає мову, що нею можна говорити про досвід поза межами звичних психологічних категорій. У ній ідентичність не є даною, а щоразу створюється у виборі ставлення, у відповідальності, у самотрансценденції. Для тих, хто пройшов полон, цей вибір означає повернення не лише до життя, а й до самого себе. Саме в цьому полягає головний висновок: людина може залишатися собою, якщо зберігає сенс, адже сенс є формою свободи, яку не здатен зруйнувати жоден полон.
Список використаних джерел
Alshammari, S. M. F. (2022). The effectiveness of logotherapy in alleviating the identity crisis and promoting the positive life of adolescents with a visual handicap. International Journal of Educational Science and Research, 12(1), 71–84. Retrieved from https://www.tjprc.org/papers/1552747.pdf
Eger, E. E. (2017). The choice: Embrace the possible. New York, NY: Scribner.
Eger, E. E. (2020). The gift: 12 lessons to save your life. London, UK: Rider.
Frankl, V. E. (1986). The doctor and the soul: From psychotherapy to logotherapy. New York, NY: Vintage Books.
Frankl, V. E. (1988). The will to meaning: Foundations and applications of logotherapy. New York, NY: Meridian.
Frankl, V. E. (2006). Man’s search for meaning. Boston, MA: Beacon Press.
Frankl, V. (1990). Likar i dusha: Vstup do logoterapiyi ta ekzystentsiynoho analizu [The doctor and the soul: Introduction to logotherapy and existential analysis]. Kyiv, Ukraine: Ukrainskyi Tsentr Dukhovnoi Kultury.
Frankl, V. (2006). Lyudyna v poshukakh spravzhnoho sensu [Man’s search for meaning]. Kharkiv, Ukraine: Klub Simeinoho Dozvillia.
Frankl, V. (2022). Skazaty zhyttyu "Tak"! Psykholoh u kontstabori [Say “Yes” to life! A psychologist in a concentration camp]. Kharkiv, Ukraine: Klub Simeinoho Dozvillia.
Ganaba, S. (2021). Mozhlyvosti logoterapiyi u roboti z travmovanymy osobamy [The potential of logotherapy in working with traumatized individuals]. Psykholohichni Travelogy, 1, 112–130. [in Ukrainian].
Gruver, H., & Kozlovskyi, I. (2025). Vilnyi u poloni [Free in captivity]. Lviv, Ukraine: Ukrainian Catholic University Press.
Janeš, L. (2024). Teleological links between philosophical counselling and logotherapy. International Review of Counseling and Education Psychology (IRCEP), 4(10), 72. https://doi.org/10.59209/ircep.v4i10.72
Kimhi, S., Eshel, Y., Zysberg, L., & Hantman, S. (2023). Impact of the war in Ukraine on resilience, protective, and vulnerability factors. Frontiers in Public Health, 11, 123–139. https://doi.org/10.3389/fpubh.2023.1181154
Kıralp, Ş. (2025). The relevance of Frankl’s logotherapy for today and future: Transcending human-meaning in the post-human era. Religions, 16(4), 490. https://doi.org/10.3390/rel16040490
Kozlovskyi, I. (2024). Hidnist — tse pravdyvist [Dignity is truthfulness]. Kyiv, Ukraine: Dukh i Litera.
Logotherapy and the Holocaust: Uniting human experience in extremity and normality. (2021). Journal of Humanistic Psychology, 61(6), 789–807.
Makieiev, V. (2016). 100 dniv polonu, abo Pozyvnyi 911 [100 days of captivity, or Callsign 911]. Kharkiv, Ukraine: Folio.
Maurits, R. H., Hatta, M. I., & Suhana, S. (2023). The application of logotherapy to improve the meaning of life in emerging adults with self-injury behaviour. Indonesian Journal of Educational Counseling, 7(2), 132–145. Retrieved from https://pdfs.semanticscholar.org/cb78/8c259ff42bd57c7b5147522b2d7c092a9246.pdf
Nespryava, M. V., Denysov, Ye. M., & Putiatin, H. H. (2025). Mozhlyvosti logoterapiyi u podolanni naslidkiv psykholohichnoi travmy [The potential of logotherapy in overcoming the consequences of psychological trauma]. Ukrainski Medychni Visti, 17(1–2 [102–103]), 57–61. https://doi.org/10.32782/umv-2025.1.8
Purjo, T. (2020). Noetic analysis: Understanding the spiritual dimension of logotherapy. Helsinki, Finland: Existential Psychology Press.
“Liudy, yaki perezhyly polon, mayut vnutrishnyu sylu, tse treba povazhaty” — interview with Hanna Mokrousova [People who survived captivity have inner strength, this must be respected]. (2023). Suspilne Dokumentalistyka. Retrieved from https://www.youtube.com/watch?v=WR7IxUe2Buc
Ul Haq, Z. (2020). Memory, loss, and survival: A study of trauma in Man’s search for meaning. International Journal of English and Cultural Studies, 3(2), 45–58.
Коментарі